экологическое право госы все кроме 112

112. Державна власність на природні ресурси та комплекси

Право державної власності являє собою сукупність правових норм, що закріплюють і охороняють приналежність природних ресурсів народу України в особі представницького органу державної влади, а також встановлюють порядок придбання, використання та відчуження природних ресурсів державної власності.

За змістом законодавства про власність суб’єктом права державної власності на природні ресурси виступає держава в особі представницького органу державної влади. Специфічною особливістю суб’єкта права державної власності, невластивою іншим суб’єктам права власності, є те, що держава виступає саме і як власник, і як носій політичної влади, тому здійснює право власності в нерозривному зв’язку з політичною владою. Держава своєю владою від імені народу України визначає правовий режим усіх природних ресурсів, створює органи управління цими об’єктами природи, визначає їх компетенцію.

Проте екологічне законодавство в цьому питанні непослідовне й передбачає у вигляді суб’єктів права державної власності як різні органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування.

Так, на землю право державної власності набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти, які підлягають приватизації відповідно до закону.

Аналогічним чином закріплено право державної власності й на ліси в Україні (ст. 8 Лісового кодексу України в редакції від 08.02.06), за винятком такого суб’єкта, як органи приватизації.

В іншому порядку врегульовано питання суб’єктів права державної власності на води та надра України. Вони є виключною власністю народу України й надаються тільки в користування. Народ України здійснює право власності на води та надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради. Окремі повноваження щодо розпорядження водами та надрами можуть надаватися відповідним органам державної виконавчої влади (ст. 6 Водного кодексу України, ст. 4 Кодексу України про надра).

Від імені Українського народу права власника об’єктів тваринного світу, які є природним ресурсом загальнодержавного значення, здійснюють органи державної влади в межах, визначених Конституцією України (ст. 5 Закону України «Про тваринний світ»).

Для правової характеристики об’єктів права державної власності найбільш важливе значення мають два положення: у власності держави можуть перебувати всі природні ресурси; частина з них є виключною власністю держави. Закон не дає прямого визначення об’єктів права державної власності на природні ресурси, проте аналіз змісту екологічного законодавства дозволяє виділити такі об’ єкти, як надра, земля, води, ліси, тваринний та рослинний світ, об’єкти природно-заповідного фонду.

У державній власності перебувають усі землі та ліси України, крім земель та лісів комунальної та приватної власності. Виключно до земель державної власності належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони; землі під об’єктами природно- заповідного фонду та історико-культурними об’єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; землі під водними об’єктами загальнодержавного значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; земельні ділянки, які закріплені за навчальними закладами державної форми власності; земельні ділянки, на яких розташовані державні, у тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї).

Об’єктом права державної власності на надра є державний фонд надр. До складу державного фонду надр як об’єкта права власності входять власне надра, природні родовища корисних копалин, техногенні родовища корисних копалин, а також мінеральні ресурси континентального шельфу й виключної (морської) економічної зони.

Об’єктом права власності держави на води є державний водний фонд, який становлять усі води (водні об’єкти) України.

Самостійним об’єктом права державної власності є рослинний світ, а саме дикорослі судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, гриби, а також їхні угруповання.

У державній власності можуть перебувати й об’єкти тваринного світу. Об’єктом права державної власності є дикі тварини, що перебувають у стані природної волі, а також інші об’єкти тваринного світу, що перебувають у територіальних і внутрішніх морських водах, у межах континентального шельфу й виключної (морської) економічної зони, а також у водосховищах, що розташовані на території більш ніж однієї області, державних мисливських угіддях і на території природно-заповідного фонду України і які утримуються (зберігаються) підприємствами, установами та організаціями державної форми власності (ст. 6 Закону України «Про тваринний світ»).

Виключно в державній власності перебувають природні заповідники, заповідні зони біосферних заповідників, національні природні парки (ст. 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд»).

Держава набуває права власності у разі:

а) відчуження земельних ділянок з відповідними природними ресурсами у власників з мотивів суспільної необхідності або для суспільних потреб;

б) придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

в) прийняття спадщини;

г) передачі у власність державі комунальної власності територіальними громадами;

ґ) конфіскації.

Перелік суспільних потреб чітко визначений законодавством на відміну від суспільної необхідності. До суспільних потреб належить примусовий викуп під будинки та споруди органів державної влади та органів місцевого самоврядування, під будинки, споруди та інші виробничі об’єкти державної та комунальної власності; під об’єкти природно-заповідного та природоохоронного призначення; оборони та національної безпеки; під будівництво та обслуговування лінійних об’єктів та об’єктів транспортної та енергетичної інфраструктури (доріг, газопроводів, водопроводів, ліній електропередач, аеропортів, нафтогазових терміналів, електростанцій тощо); під розміщення дипломатичних та прирівняних до них представництв іноземних держав та міжнародних організацій; під міські парки, майданчики відпочинку та інші об’ єкти загального користування, необхідні для обслуговування населення.

Суспільна необхідність виникає тільки у разі введення військового або надзвичайного стану та за своєю суттю є форс-мажорною обставиною відчуження на користь держави.

Право державної власності на природні ресурси може виникнути на підставі цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки (дарування, купівлі-продажу, обміну, спадкування). Право власності на інші природні ресурси виникає з моменту виникнення права власності на земельну ділянку після нотаріального посвідчення угоди та її державної реєстрації за місцем знаходження об’єкта власності.

Конфіскація являє собою безоплатне вилучення державою природних ресурсів у вигляді санкції за правопорушення. Наприклад, конфіскації на користь держави підлягають незаконно добуті (зібрані) або ввезені дикі тварини та інші об’єкти тваринного світу (ст. 63 Закону України «Про тваринний світ»).

Припинення права державної власності на природні ресурси можливо при передачі їх у комунальну власність шляхом розмежування або у приватну власність шляхом приватизації у випадках, передбачених законом. Продаж (відчуження) об’ єктів права державної власності здійснюється на конкурентних засадах. На окремі об’єкти природи право державної власності взагалі не може бути припинено. Це стосується об’єктів, які становлять особливу природоохоронну, наукову та естетичну цінність. До них належать тварини, занесені до Червоної книги України; особливо цінні продуктивні землі; землі, зайняті природними історико-культурними об’єктами, та ін.

Власність на природні ресурси має головне значення в системі суспільних відносин з природокористування і охорони навколишнього природного середовища.

Право власності на природні ресурси встановлене в Конституції України (ст. ст. 13, 14, 142), Цивільному кодексі України (ст. 9, 10, 324), актах екологічного законодавства, які регулюють правовий режим окремих видів природних ресурсів.

Суб’єкти і об’єкти права власності на природні ресурси. Класифікація основних форм власності на природні ресурси проводиться по його суб’єктах, в якості яких можуть виступати держава (Україна та її суб’єкти), органи місцевого самоврядування, територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах (ст. 16 п. З «Про місцеве самоврядування в Україні» від 25.05.97 р), громадяни і юридичні особи.

Об’єктами права виключної власності народу України є земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської*) економічної зони є (ст. 9 Закону України «Про власність»).

Народ України здійснюючи право виключної власності на природні ресурси має право шляхом референдуму вирішувати питання щодо правового стану природних об’єктів, їх використання та охорони.

Взагалі народ України здійснює право власності на об’єкти виключної власності на природні ресурси через місцеві Ради народних депутатів.

Кожен громадянин України особисто та через громадські організації, трудові колективи, органи територіального громадського самоврядування має право брати участь у розгляді Радами народних депутатів питань, пов’язаних з використанням та охороною природних ресурсів, і вимагати від інших громадян та організацій додержання правил природокористування і екологічної безпеки, а також вимагати накладення заборони на діяльність підприємств, установ, організацій, громадян, що завдають шкоди навколишньому середовищу.

Кожен громадянин має право відповідно до законодавства України користуватися природними об’єктами для задоволення власних потреб.

Кожен громадянин зобов’язаний охороняти землю, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх відновленню як першооснови свого життя і життя суспільства. Найбільшим власником природних багатств нашої країни є держава. Відповідно до законодавства їй належать: велика частина земельного фонду (окрім земельних ділянок, що знаходяться в приватній власності), лісовий фонд, водний фонд, надра, дикий тваринний світ, природні території, що особливо охороняються (окрім лікувально-оздоровчих місцевостей і курортів місцевого значення), (ст. 10 Закону України «Про власність»).

Найбільшим власником природних багатств нашої країни є держава.

До природних ресурсів загальнодержавного значення належать:

а) територіальні та внутрішні морські води;

б) природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

в) атмосферне повітря;

г) підземні води;

д) поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області;

е) лісові ресурси державного значення;

ж) природні ресурси в межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення;

к) дикі тварини, які перебувають у стані природної волі в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, інші об’єкти тваринного світу, на які поширюється дія Закону України «Про тваринний світ» і які перебувають у державній власності, а також об’єкти тваринного світу, що у встановленому законодавством порядку набуті в комунальну або приватну власність і визнані об’єктами загальнодержавного значення; з) корисні копалини, за винятком загальнопоширених.

Законодавством України можуть бути віднесені до природних ресурсів загальнодержавного значення й інші природні ресурси.

До природних ресурсів місцевого значення належать природні ресурси, не віднесені законодавством України до природних ресурсів загальнодержавного значення (ст. 39 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р.)

Громадянам і юридичним особам може належати право приватної власності на земельні ділянки. Воно розповсюджується також на все, що розташовано на цих земельних ділянках: відособлені водні об’єкти (замкнуті водоймища), тобто штучного походження непроточні і невеликі за площею водоймища, а також дерево-чагарни-кову рослинність — дерева й чагарники, що знаходяться на дачних, садових, присадибних ділянках, ділянках для житлового будівництва, підприємницької діяльності та ін.

Зміст права власності на природні ресурси. До змісту права власності на природні ресурси входить правомірність володіння, користування і розпорядження.

Право володіння означає закріплену законом можливість фактичного володіння природним об’єктом, господарського панування над ним.

Право користування — це юридична можливість витягувати з природного об’єкту користь, його корисні властивості, тобто можливість господарської та іншої експлуатації, розробки природного об’єкту з метою задоволення певних потреб.

Право розпорядження припускає можливість у встановлених законом межах визначати юридичне положення природного об’єкту, включаючи його відчуження.

Згідно з цивільним законодавством власник має право на свій розсуд володіти, користуватися І розпоряджатися майном, що

передає природні ресурси для використання. А правомірність розпорядження здійснюється державою в основному через управлінські функції його компетентних органів за визначенням правового режиму природних ресурсів, їх наданням і вилученням, контролем за використанням і охороною навколишнього природного середовища і ін.

Особливості реалізації юридичними особами правомірності стосовно володіння, користування і розпорядження природними ресурсами обумовлені характером діяльності цих організацій і залежать від їх правоздатності, визначеної в статутах та інших засновницьких документах.

113. Экологическое нормирование – это деятельность специально уполномоченных государственных органов по разработке, утверждению экологических нормативов и обеспечению их соблюдения хозяйствующими субъектами.

Экологические нормативы – это научно обоснованные и обязательные для выполнения меры предельно допустимого отрицательного воздействия человека на окружающую природную среду. Под отрицательным воздействием понимается деятельность человека, вносящая физические, химические, биологические изменения в природную среду, которые угрожают состоянию здоровья и жизни человека, состоянию растительного и животного мира.

С помощью экологических нормативов осуществляется конкретизация установленных законодательством требований экологической безопасности. Превышение экологических нормативов является экологическим правонарушением и влечет за собой прекращение, приостановление или ограничение экологически вредной деятельности (ст. ст. 25, 45, 50-54 Закона РФ «Об охране окружающей природной среды»), а также применение мер юридической ответственности.

Экологические нормативы устанавливаются на основании трех показателей:

а) медицинский, т. е. пороговый уровень угрозы здоровью человека, его генетическому фонду;

б) технологический, т.е. во внимание способность имеющихся технологий обеспечить выполнение установленных нормативов;

в) научно-технический, т. е. способность научно-технических средств контролировать предельно допустимое воздействие по всем его параметрам.

ВОПРОС 2.

В соответствии с действующим законодательством систему экологических нормативов составляют:

1) нормативы качества окружающей природной среды;

2) нормативы предельно допустимого вредного воздействия на окружающей природной среду;

3) нормативы (лимиты) использования природных ресурсов;

4) экологические стандарты;

5) нормативы санитарных и защитных зон.

Как видно из названия, с помощью нормативов качества окружающей природной среды нормируются качественные характеристики, свойства, состояние последней. Именно эти нормативы служат критериями благоприятного состояния окружающей природной среды. В практическом отношении это важно иметь в виду в случае необходимости защиты экологических прав граждан. Нормативы качества окружающей природной среды учитываются также при оценке воздействия планируемой хозяйственной деятельности на природную среду, при развитии городов и иных населенных пунктов.

Нормативы качества окружающей природной среды являются едиными для всей территории России. С учетом природно-климатических особенностей, повышенной социальной ценности отдельных территорий (заповедников. заказников, курортов и т.п.) допускается установление более строгих нормативов.

К этим нормативам относятся:

а) нормативы предельно допустимых концентраций (ПДК) химических и биологических веществ – количество вредного вещества в окружающей природной среде, практически не влияющее на состояние здоровья человека, а также на состояние диких животных, растений, микроорганизмов, природные сообщества в целом, их показатели устанавливаются для атмосферного воздуха, водных объектов хозяйственно-питьевого и бытового назначения, почв;

б) нормативы предельно допустимых уровней (ПДУ) вредных физических воздействий — шума, вибрации, электромагнитного излучения и теплового воздействия;

Нормативы предельно допустимого вредного воздействия на окружающую природную среду регламентируют деятельность источников такого воздействия — промышленных и сельскохозяйственных предприятий, отдельных технологических процессов, оборудования, транспортных средств других.

Данная группа нормативов включает:

а) нормативы предельно допустимых выбросов (ПДВ) – количество вредных веществ, которые разрешается выбрасывать за единицу времени в атмосферный воздух;

б) нормативы предельно допустимых сбросов (ПДС) – количество загрязняющих вещества в сточных водах, поступающих за единицу времени в водные объекты;

Нормативы ПДВ И ПДС устанавливаются для каждого источника вредного воздействия исходя из условий недопустимости превышения нормативов ПДК в данном регионе. В случае невозможности соблюдения юридическими лицами, имеющими источники вредного воздействия, предельно допустимых нормативов выбросов и сбросов им могут устанавливаться временно согласованные нормативы. При этом соответствующие юридические лица обязаны разработать и представить для утверждения в государственные органы планы поэтапного уменьшения загрязнения;

в) нормативы образования отходов – установленное количество отходов конкретного вида при производстве единицы продукции;

г) лимиты размещения отходов – предельно допустимое количество отходов конкретного вида, которые разрешается размещать определенным способом на установленный срок в объектах размещения отходов (полигонах, шлакохранилищах, отвалах горных пород и т.п.).

Нормативы образования отходов и лимиты размещения отходов устанавливаются для всех предприятий, в процессе эксплуатации которых образуются отходы.

Проекты нормативов ПДВ, ПДС, образования и размещения отходов разрабатываются самими хозяйствующими субъектами, которые представляют их для утверждения в комитеты природных ресурсов, а при возможности трансграничного загрязнения — в МПР РФ. Устанавливаются эти нормативы в разрешениях на загрязнение, выдаваемыми указанными комитетами природопользователям;

д) предельно допустимые нормы применения агрохимикатов в сельском хозяйстве – удобрений, средств защиты растений, стимуляторов роста и других агрохимикатов. Известно, что агрохимикаты способны накапливаться и сохраняться в почве, что приводит к ее загрязнению, и в произведенной сельскохозяйственной продукции, что может представлять опасность для здоровья человека. Поэтому основное требование законодательства – агрохимикаты должны применяться в дозах, обеспечивающих соблюдение установленных нормативов остаточных количеств химических веществ в продуктах питания, охрану здоровья, сохранение генетического фонда человека, растительного и животного мира. Министерством сельского хозяйства РФ утвержден Список химических и биологических средств борьбы с вредителями, болезнями растений, сорняками и регуляторами роста растений, разрешенных для применения в сельском хозяйстве. В нем по каждому препарату и веществу указывается норма расхода, способ, время обработки, ограничения, последний срок и максимальная кратность обработок.

е) нормативы ПДУ радиационного облучения населения в результате использования источников ионизирующего облучения – установлены ФЗ «О радиационной безопасности населения» (ст. 9) в виде среднегодовой эффективной дозы и эффективной дозы за период жизни и составляют соответственно:

для населения – 0,001 зиверта и 0,07 зиверта;

для работников, т. е. лиц, постоянно или временно работающих непосредственно с источниками ионизирующих излучений, — 0,02 зиверта и 1 зиверт.

Под эффективной дозой понимается величина воздействия ионизирующего излучения, используемая как мера риска возникновения отдаленных последствий облучения организма человека и отдельных его органов с учетом их радиочувствительности.

Исходя из этих норм, установлены требования по обеспечению радиационной безопасности персонала учреждений и населения, а также по охране окружающей природной среды от загрязнения радиоактивными веществами; учету, хранению и перевозке источников ионизирующего облучения; сбору, удалению и обезвреживанию твердых и жидких радиоактивных отходов.

Нормативы (лимиты) использования природных ресурсов устанавливаются в целях предупреждения их истощения и нарушений равновесия в окружающей среде с учетом их способности к самовоспроизводству. Они представляют собой объемы предельного использования (изъятия) природных ресурсов, устанавливаемые государственными органами природопользователям на определенный срок. К ним могут быть отнесены:

а) нормы отвода земель для строительства автомобильных и железных дорог, аэропортов, магистральных трубопроводов, мелиоративных систем и т.п.;

б) лимиты водопользования – предельно допустимые объемы изъятия водных ресурсов или сброса сточных вод нормативного качества, которые устанавливаются водопользователю на определенный срок;

в) расчетная лесосека – норматив, используемый в лесном хозяйстве, она представляет собой норму вырубки древесины, соответствующий ее годовому приросту, который устанавливается по каждому лесхозу, а в отдельных случаях – по каждому лесничеству и передаваемому в пользование участку леса;

г) лимиты использования объектов животного мира – устанавливаются при охоте, рыболовстве, а также добычи животных, не отнесенных к объектам охоты и рыболовства.

Для природопользователей эти нормативы определяются в лицензиях на пользование природными ресурсами, нормы отвода земель утверждены Министерством строительства РФ.

Нормативы санитарных и защитных зон представляют собой размер территории, в пределах которой установлен особый режим хозяйственной и иной деятельности. Действующим законодательством предусмотрено создание различных по своему назначению и режиму зон. Так, вокруг промышленных, коммунальных и складских объектов устанавливаются санитарно-защитные зоны, в которых не допускается размещение жилых домов, детских садов, школ, учреждений здравоохранения, отдыха, спортивных и физкультурно-оздоровительных объектов, садоводческих, дачных и огороднических кооперативов, а также производство сельскохозяйственной продукции. С целью защиты водных объектов от загрязнения вокруг них могут устанавливаться водоохранные зоны, на их территориях запрещается, например, размещение складов ядохимикатов, кладбищ, скотомогильников, свалок отходов, распашка земли, рубка деревьев и некоторые иные виды хозяйственной деятельности. Вокруг водоемов, являющихся источниками питьевого и хозяйственно-бытового водоснабжения, устанавливаются зоны санитарной охраны. Для предотвращения неблагоприятного антропогенного воздействия на заповедники, национальные и природные парки, другие особо охраняемые природные территории, на прилегающих к ним участках могут создаваться охранные зоны, в пределах которых ограничиваются или запрещаются отдельные виды хозяйственной деятельности.

Лимитирование в сфере природопользования.

Лимиты представляют собой экологически обосно¬ванные предельно допустимые объемы изъятия природных ресурсов и вредных воздействий на окружающую среду, действующие в течение установленного периода времени.Лимиты подразделяются на три вида: территориаль¬ные, отраслевые и индивидуальные.Территориальные лимиты устанавливаются для субъектов Федерации. Отраслевые действуют в преде¬лах районов, подведомственных отраслевому мини¬стерству или ведомству, в частности, в пределах бассей¬нов рек, лесхозов.Индивидуальные лимиты устанавли¬ваются для конкретных природопользователей.Введение института лимитирования обусловлено ог¬раниченностью запасов природных ресурсов и необходи¬мостью рациональной организации их использования.Лимитирование является правовой формой планиро¬вания использования природных ресурсов. Так, лимити¬рование водопотребления осуществляется на основе и в развитие водохозяйственных балансов, разрабатываемых с учетом соотношения потребностей в воде с имеющими¬ся на данной территории водными ресурсами. Выделяют два вида лимитов:1) лимиты использования природных ресурсов;2) лимиты вредного воздействия на окружающую среду.Лимиты использования природных ресурсов устанав¬ливаются в отношении отдельных видов природных ресурсов на определенный срок.Лимиты на использование природных ресурсов, нахо¬дящихся в федеральной собственности, устанавливаются Министерством природных ресурсов РФ.Лимиты на использование природных ресурсов, со¬стоящих в собственности субъектов РФ, устанавливают¬ся органами исполнительной власти субъектов РФ по согласованию с федеральными государственными орга¬нами.Лимиты подлежат корректировке в связи с изменени¬ем экологического и санитарно-эпидемиологического состояния природных объектов.При установлении уточненных лимитов природо¬пользования соответствующие изменения вносятся в ли¬цензии на природопользование.Лимиты на природопользование устанавливаются на основании заявленных природопользователем потребно¬стей, научно обоснованного расчета объема потребления природных ресурсов, с учетом состояния природного объекта.Лимиты вредного воздействия подразделяются на:1) лимиты вредных выбросов и сбросов вредных ве¬ществ в окружающую среду;2) лимиты размещения вредных веществ.В соот¬ветствии со ст. 1 Закона об охране окружающей среды под названными лими¬тами понимаются ограничения выбросов и сбросов загрязняющих веществ и микроорганизмов в окружающую среду, установленные на период прове¬дения мероприятий по охране окружающей среды, в том числе внедрения наилучших существующих технологий, в целях достижения нормативов в области охраны окружающей среды. Смысл установления таких лимитов за-ключается в том, чтобы по возможности снизить антропогенную нагрузку на окружающую среду в целях предотвращения ухудшения ее состояния.Лимиты вредных воздействий устанавливаются для природопользователей на определенный срок и пресле¬дуют цель поэтапного достижения нормативных объемов использования природных ресурсов, вредного воздей¬ствия на окружающую среду с учетом экологической об-становки в данном регионе.

Или:

Лимиты на природопользование — это система экологических ограничений по территориям. Они представляют собой объемы предельного изъятия природных ресурсов, которые установлены предприятиям — природопользователям на определенный срок, а также выбросов или сбросов в окружающую природную среду загрязняющих веществ и размещения отходов производства.

Лимиты, так же как и лицензии, являются одним из эффективных средств охраны окружающей среды. Так же как и лицензирование, лимитирование обусловлено ограниченностью запасов природных ресурсов и необходимостью их рационального использования и воспроизводства.

Лимитирование природопользования осуществляется в соответствии с теми направлениями, по которым осуществляется само природопользование, а именно: изъятие природного вещества из природы; внесение антропогенного вещества в природу. Отсюда и лимиты могут устанавливаться на предельно допустимые нормы изъятия, выемки, использования природного вещества из природной среды либо на предельно допустимые нормы выбросов, сбросов вредных веществ в природную среду размещения отходов.

Лимиты. на изъятие природного вещества при использовании природной среды устанавливаются и реализуются под общей концепцией рационального использования и воспроизводства природных ресурсов. Они распределяются по определенным объектам:

по землям — действуют нормы отвода земель для автомобильных и железных дорог, аэропортов, магистральных трубопроводов, мелиоративных систем, газовых и нефтяных скважин, предприятий рыбного хозяйства, для линий связи, электросетей и т. д. Все вышеуказанные нормы отвода земель утверждаются Госстроем Российской Федерации;

по водным объектам — применяются утвержденные органами водного хозяйства лимиты потребления вод для орошаемого земледелия, животноводческих комплексов, промышленного потребления, эксплуатации систем коммунального хозяйства (водоснабжения и канализации);

в области охраны, использования и воспроизводства лесов — главным лимитирующим показателем является расчетная лесосека, определяющая равенство между количеством ежегодного прироста леса и вырубаемой в порядке заготовок древесины;

в области охраны и использования животного мира — разрабатываются лимиты по отстрелу, отлову животных, птиц и рыбы. Лимиты утверждаются на сезон, отдельные периоды охоты или рыболовства, в целом по водоему или охотничьим, рыбопромысловым хозяйствам.

Цель установления этих и подобных им лимитов двойная: природоохранная и экономическая (сбор платы за нормативное и сверхнормативное потребление ресурсов). Средства, полученные от сбора пошлины за потребление ресурсов, идут на их воспроизводство и рациональное использование

114. Державна система моніторингу довкілля — це система спостережень, збирання, оброблення, передачі, зберігання й аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін і розроблення науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських рішень про запобігання негативним змінам довкілля та дотримання вимог екологічної безпеки. Вона створюється з дотриманням міжнародних вимог і є сумісною з аналогічними міжнародними системами.

Структура та рівні державної системи моніторингу довкілля передбачають розбудову таких видів моніторингу навколишнього природного середовища (НПС) в Україні:

— загальний (стандартний) моніторинг НПС — це оптимальні за кількістю параметрів спостереження в пунктах, об’єднаних в єдину інформаційно-технологічну мережу, що дають змогу розробляти управлінські рішення на всіх рівнях;

— оперативний (кризовий), сутність якого полягає у спостереженнях за спеціальними показниками на цільовій мережі пунктів у реальному масштабі часу за окремими об’єктами та джерелами підвищеного екологічного ризику в окремих регіонах, котрі визначено як зони надзвичайної екологічної ситуації, а також у районах аварій із шкідливими екологічними наслідками з метою забезпечення оперативного реагування на кризові ситуації та прийняття рішень щодо їх ліквідації, створення безпечних умов життєдіяльності;

— фоновий (науковий) моніторинг НПС — спеціальні високоточні спостереження за всіма компонентами природного довкілля, а також за характером, складом, кругообігом та міграцією забруднювальних речовин, за реакціями організмів на забруднення на рівні окремих популяцій, геосистем і біосфери в цілому. Так моніторинг здійснюється у природних та біосферних заповідниках і на інших територіях, що охороняються.

В Україні є розвинута нормативно-правова база для проведення геоекологічного моніторингу. Постановою Кабінету Міністрів затверджене «Положення про державну систему моніторингу довкілля» від 30 березня 1998 p., яке визначає порядок створення та функціонування Державної служби моніторингу довкілля (ДСМД). ДСМД — це система установ, які збирають, аналізують, зберігають і поширюють інформацію про стан довкілля, прогнозують його зміни та надають науково обґрунтовані рекомендації для прийняття відповідних рішень ДСМД — складова національної інформаційної інфраструктури, що є відкритою інформаційною системою. Пріоритет її функціонування — захист життєдіяльності громадян і суспільства загалом, збереження природних екосистем, запобігання кризовим змінам у довкіллі та виникненню надзвичайних екологічних ситуацій антропогенно-техногенного походження.

Система державного моніторингу довкілля контролює об’єкти трьох масштабних рівнів:

1) локального — територію окремих об’єктів (підприємств, міст, ландшафтів та їх складових);

2) регіонального — територію економічних і природних регіонів та адміністративно-територіальних одиниць;

3) національного — територію країни загалом.

Створення і функціонування ДСМД мають на меті інтеграцію екологічних інформаційних систем, що охоплюють певні території, ґрунтуються на принципах узгодженості нормативно-правового й організаційно-методичного забезпечення, сумісності технічного, інформаційного та програмного забезпечення її складових (рис. 14.1).

Моніторинг здійснюють суб’єкти моніторингу за загальнодержавною та регіональними (місцевими) програмами реалізації відповідних природоохоронних заходів (табл. 14.1). Фінансуються роботи зі створення і функціонування ДСМД та її частин за рахунок коштів, передбачених у державному та місцевих бюджетах згідно з чинним законодавством. Суб’єкти моніторингу забезпечують:

— удосконалення підпорядкованих їм мереж спостережень за станом довкілля;

— уніфікацію методик спостережень і лабораторних аналізів, приладів та систем контролю;,

— створення банків даних для наступного їх багатоцільового колективного використання за допомогою єдиної комп’ютерної мережі, що забезпечує автономне і спільне функціонування складових цієї системи та її зв’язок з іншими інформаційними системами, котрі діють в Україні та за кордоном.

Рис. 14.1. Узагальнена структура моніторингу навколишнього природного середовища*182

*182: {Лущик А.В., Романюк О.С., Швирло М.І., Яковлєв Є.О. Моніторинг екзогенних геологічних процесів як складова моніторингу довкілля в Україні // Екологія довкілля та безпека життєдіяльності. – 2002. — №1. – С. 73. }

Таблиця 14.1. Суб’єкти моніторингу довкілля в Україні та об’єкти їхніх

спостережень*183

*183: {Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в Україні у 2000 р. – К.: Мінекоресурсів, 2001. – С. 138. }

Суб’єкт моніторингу

Об’єкт моніторингу

1

2

Міністерство охорони навколишнього природного

середовища

Атмосферне повітря, атмосферні опади, джерела промислових викидів в атмосферу, поверхневі води загалом, водні об’єкти в межах природоохоронних територій, підземні води, морські води, джерела скидів стічних вод загалом, ґрунти загалом, ландшафти, наземні та водні екосистеми, звалища промислових і побутових відходів, ендогенні й екзогенні геологічні процеси, стихійні та небезпечні природні явища

МНС України (Міністерство надзвичайних ситуацій — у зонах радіоактивного забруднення

Атмосферне повітря, джерела викидів в атмосферу, поверхневі води загалом, підземні води, джерела скидів стічних вод загалом, ґрунти загалом, ландшафти, наземні та водні екосисте-1 ми, об’єкти поховання радіоактивних відходів

Закінчення табл. 14.1

1

2

МОЗ України (Міністерство охорони здоров’я — у місцях проживання і відпочинку населення)

Атмосферне повітря, поверхневі води загалом, морські води, питна вода, ґрунти загалом, абіотичні фактори в місцях проживання людей

Міністерство аграрної політики України

Поверхневі води сільськогосподарського призначення, ґрунти сільськогосподарського використання, сільськогосподарські рослини та продукти з них, сільськогосподарські тварини 1 га продукти з них

Державний комітет лісового господарства України

Ґрунти земель лісового фонду, лісова рослинність, мисливські тварини

Державний комітет України з водного господарства

Поверхневі води в зонах впливу АБС, у прикордонних зонах і місцях їх інтенсивного виробничого використання, ґрунтові та морські води, зрошувані й осушені землі, прибережні зони поверхневих водойм

Державний комітет земельних ресурсів України

Ґрунти загалом, ландшафти, зрошувані та осушені землі

Державний комітет України з будівництва, архітектури та житлової політики

Ґрунтові води, питна вода централізованих систем водопостачання, стічні води міської каналізаційної мережі та очисних споруд, зелені насадження у містах і селищах міського типу

Отже, організацію спостережень у системі ДМНПС у межах своїх повноважень здійснюють міністерства та відомства (суб’єкти моніторингу). Наприклад, Міністерство охорони навколишнього природного середовища зобов’язане вести спостереження за такими показниками:

— джерела промислових викидів в атмосферу та дотримання норм граничнодопустимих викидів (ГДВ);

— джерела стічних вод і дотримання норм тимчасового ухвалення скидів і граничнодопустимих викидів;

— стан поверхневих вод суші;

— стан ґрунтів сільськогосподарських угідь із визначенням загальної кількості в них пестицидів та важких металів;

— скиди і викиди об’єктів, на яких використовуються радіоактивні небезпечні технології;

— вивіз промислових і побутових відходів;

— стан морських і наземних екосистем. Український науково-дослідний гідрометеорологічний інститут (УкрНДГМІ) спостерігає за:

— станом атмосферного повітря, атмосферними опадами;

— метеорологічними умовами;

— аерологічними параметрами;

— станом поверхневих вод суші;

— станом ґрунтів;

— станом озонового шару в верхній частині атмосфери;

— радіаційною обстановкою;

— станом сільськогосподарських посівів, запасами вологи у ґрунтах та агрометеорологічними умовами формування врожаю.

Інші установи та відомства ведуть спостереження за визначеними для них компонентами та їх параметрами (рис. 14.2). Незалежно від форм власності підприємства, установи й організації, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану НПС, зобов’язані спостерігати за викидами і скидами та розміщенням відходів. Міністерство охорони навколишнього природного середовища України разом з іншими органами державної влади забезпечують удосконалення мереж спостереження за станом НПС, раціоналізацію й оптимізацію роботи служб спостереження, уніфікацію методик спостереження, лабораторних аналізів, удосконалення бази приладів і систем контролю, створення міжвідомчого банку даних про стан НПС, створення локальних, регіональних і національних центрів моніторингу, а також координують роботу, що здійснюється в Україні за міжнародними природоохоронними програмами, в яких використовуються результати моніторингу.

Щодо порядку функціонування СДМНПС, то органи, які здійснюють спостереження за станом НПС, зобов’язані збирати, обробляти та безстроково зберігати за допомогою сучасних комп’ютерних технологій первинні дані про стан природного середовища згідно з вимогами. Крім цього, вони повинні узагальнювати інформацію та безкоштовно надавати додатково до форм статистичної звітності дані спостереження або іншу інформацію на запит органів державної виконавчої влади. Прогнозування змін стану НПС та окремих його складових здійснюють органи, котрі проводять моніторинг як самостійно, так і з залученням науково-дослідних колективів.

Структурною основою побудови сучасної ДСМД є регіональна територіально розподілена комп’ютерна мережа. Тобто ДСМД України має об’єднати регіональні системи моніторингу довкілля (РСМД), які, в свою чергу, повинні об’єднати системи моніторингу довкілля міст (СМДМ). Основу РСМД і СМДМ становлять проблемно-орієнтовані комплекси контролю забруднень (ПОКК). До складу ПОКК мають входити автоматизовані інструментальні аналітичні комплекси з метою одержання первинної інформації про забруднення довкілля, локальні мережі автоматизованих робочих місць (АРМ) ПОКК. Усі місцеві ПОКК одного регіону повинні об’єднуватися локальною мережею центру оперативного моніторингу (ЦОМ), куди потрапляє інформація про стан довкілля. Для прийняття оперативних рішень у разі виникнення проблемної екологічної ситуації в містах (регіонах) інформація про стан довкілля має надходити до місцевого (регіонального) інформаційно-аналітичного центру, який створюється при місцевих органах влади. На сьогодні роботи зі створення ДСМД перебувають на стадії пілотних проектів регіонального та місцевого масштабів.

У структурі моніторингу природного довкілля вирізняють такі підсистеми:

— природних компонентів (покомпонентний моніторинг)

— літо-, педо-, гідро-, біо-, атмосфери;

— природних ресурсів (поресурсний моніторинг) — мінерально-сировинних, земельних, водних, біотичних, кліматичних та ін.;

— природних комплексів (геосистемний моніторинг) — фацій, урочищ, ландшафтів;

— природно-антропогенних процесів (динамічний моніторинг) — ерозії, дефляції, осушення, зрошення, заболочення, засолення тощо;

— антропогенних забруднень (інгредієнтний моніторинг)

— нафтопродуктами, мінеральними добривами, пестицидами, детергентами, важкими металами тощо.

Моніторинг природно-антропогенних ландшафтів зображено на рис. 14.3. У межах України тестові моніторингові райони мають охоплювати зонально-регіональні особливості її ландшафтних умов, забезпечуючи репрезентативність спостережень за змінами природних та перетворених ПТК.

З огляду на різний ступінь антропогенізації ПТК можна запропонувати організацію таких тестових моніторингових районів:

— змішано-лісовий, який ґрунтується на Поліському заповіднику та Сарненській науково-дослідній станції з освоєння боліт. Тут можливе поєднання моніторингу освоєних та меліоративно освоєних ландшафтів, а також торф’яників, боліт, заплав із реконструкцією басейнів стоянок Прип’яті й охороною лісових і болотних ландшафтів;

Рис. 14.3. Моніторинг геосистем структурованого природно-соціального довкілля*184

*184: {Кукурудза СЛ., Гумницька Н.О., Нижник М.С. Моніторинг природних комплексів. — Л., 1995. — С. 35.}

— лісостеповий Середньодніпровський на базі Канівського заповідника, Ржищівської, Канівської та Степанцівської лісомеліоративних станцій, Богуславської гідрологічної станції, Канівської озерної станції та інших служб; можливий моніторинг грабової діброви, що збереглася у Канівському заповіднику, протиерозійної меліорації, стану водосховищ та їх впливу на розвиток ерозійних і болотних процесів;

— степовий промислово-рекультиваційний зі значною перетвореністю ландшафтів; базується на Луганському заповідникові, Донецькому ботанічному саду; можливий моніторинг промислового впливу водогосподарського будівництва на степові перетворені та заповідні ландшафти;

— південностеповий Причорноморський, який охоплює Каховську та Червонознаменську зрошувальні системи, Чорноморський заповідник, заповідник «Асканія-Нова» з ботанічним садом і зоологічним парком. Визначальною ланкою геосистемного моніторингу має бути контроль змін заповідних та агроландшафтів, прибережних акваторій під впливом водогосподарського, гідротехнічного й меліоративного будівництв;

— лісогосподарсько-рекреаційний гірський Карпатський на базі Карпатського природного парку та заповідника; можливий моніторинг протиерозійної та водоохоронної меліорацій, впливу на ландшафти літньої та зимової рекреацій, сучасних стихійних процесів і явищ, впливу на їх вияви лісогосподарської діяльності;

— рекреаційно-природоохоронний гірський Кримський із прилеглими акваторіями. У цьому разі основою моніторингу можуть бути Ялтинський гірничо-лісовий і Карадазький заповідники, Никитський ботанічний сад, Кримська гірничо-лісова дослідна станція та ін. Найважливішим є моніторинг гірських та прибережних ландшафтів у рекреаційних аспектах, протиерозійної та протизсувної меліорацій, зрошувального землеробства на схилах та ін.

Нині у Криму розроблено проект створення комплексного екологічного моніторингу, який передбачає: 1) об’єднання всіх систем спостережень за станом довкілля, що вже існують; 2) організацію нових постів та станцій. До них належать стаціонарні та пересувні пункти фіксації забруднень (в основному у великих містах), спостережень за станом лісів у гірському Криму, сільськогосподарських культур, прибережної зони моря. Особливе місце займають фонові станції екологічного моніторингу, цілями створення яких є*185:

*185: {Шищенко П.Г. Принципы и методы ландшафтного анализа в региональном проектировании. – К.: Фитосоциоцентр, 1999. – С. 184-185. }

— фіксація екологічного фону, пов’язаного із загальною ситуацією в регіоні. Фон вважається початком відліку для певних локальних екологічних порушень. Тому фонова станція має розміщуватися в районі зі слабко порушеними ландшафтами, де немає помітних забруднень;

— фіксація транскордонних переносів забруднень в атмосфері;

— здійснення спостережень за типовими геосистемами, що дає змогу переносити їх на аналогічні;

— створення тестового полігону для супутникових експериментів.

Інститут проблем природокористування та екології НАН України в Дніпропетровській області створив систему «Придніпров’я» як регіональний блок загальнонаціональної системи. Вона побудована на принципах системності, комплексності, модульності, ієрархічності та паралельно-послідовної етапності введення в експлуатацію різних рівнів системи. Система «Придніпров’я» функціонує з 1993 р., у ній нагромаджено величезний банк екологічної інформації. Постійно контролювати як власне викиди та скиди, так і поширення у навколишньому середовищі токсикантів надзвичайно складно та дорого. Тому в цій системі створено банк знань, в якому функціонують моделі різних процесів.

Для контролю на території вибираються точки комплексного спостереження за компонентами навколишнього середовища з урахуванням техногенних, ландшафтних, геологічних, кліматичних особливостей. Дніпропетровська область, наприклад, поділена на шість моніторингових полігонів. Один із них характеризується найліпшими показниками стану довкілля і приймається за фоновий. У вибраних точках кожного полігону за особливим регламентом постійно та обов’язково ведуться комплексні спостереження. Комплексність має принципове значення, адже часто зібрана іншим шляхом цінна екологічна інформація не корелюється. У зв’язку з цим у кожній точці здійснюється відбір проб повітря, ґрунтів, підземних вод, рослинності. До цих самих точок додається наявна статистична інформація про стан здоров’я, а в разі потреби — організовуються спеціальні спостереження за впливом забруднювачів на здоров’я.

Для прогнозу наслідків техногенного навантаження на навколишнє середовище в системі «Придніпров’я» передбачено цитогенетичний моніторинг. Із цією метою в тих самих точках полігону спостерігають за стерильністю пилку спеціально визначених для кожної території дерев, флуоресцентними параметрами хлорофілу в рослинах, а також досліджують мутагенні зміни у клітинах рослинності та людини. В ідеальному варіанті такими полігонами мають бути заповідники. Але на території України вони поділені нерівномірно і не відображають усю природно-географічну різноманітність екосистем, що потребують заповідання.

З метою здійснення практичного впровадження контролю за негативним антропогенним впливом на природне середовище та стеження за змінами, що відбуваються у геосистемах з наступним прогнозуванням їхнього подальшого розвитку, актуальним є виконання екологічного районування України, сутність якого полягає в розподілі території за екологічними ознаками відповідно до якісних характеристик навколишнього середовища, а також ступеня впливу на ПТК регіону. Районування передбачає поділ території на такі умовно однорідні таксони, природні екосистеми яких подібним чином реагують на певний рівень фонового забруднення. Основними принципами екологічного районування є такі;

— принцип комплексності, що полягає в необхідному комплексному розгляді всіх основних факторів екологічного районування в їх взаємозв’язку;

— системний принцип, згідно з яким таксономічні одиниці районування нижчого рівня визначаються як підсистеми єдиного цілого вищого рівня;

— цільовий принцип, що передбачає визначення основних цілей, на досягнення яких спрямований процес екологізації на кожному з рівнів районування;

— принцип територіальної спільності: площа, яка відповідає таксономічній одиниці районування, обов’язково включає декілька територій, що межують між собою і належать до ієрархічних одиниць нижчого рівня;

— принцип пріоритетності: першочергова роль екологічного початку в системі взаємодії природи та суспільства;

— принцип перспективної спрямованості: потрібне досягнення довготривалих народногосподарських інтересів.

Отже, карта-схема екологічного районування України, побудована з максимальним орієнтуванням на конкретні умови середовища, буде об’єктивною основою для наукового обґрунтування мережі розташування станцій екологічного моніторингу, а також господарських заходів щодо поліпшення екологічної ситуації в регіоні.

Отже, створення і функціонування Державної системи моніторингу довкілля має сприяти здійсненню державної екологічної політики, що передбачає:

— екологічно раціональне використання природного та соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства;

— соціально-екологічне й економічно раціональне розв’язання проблем, що виникають унаслідок забруднення довкілля, небезпечних природних явищ, техногенних аварій та катастроф;

— розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження біорізноманіття природи, охорони озонового шару атмосфери, запобігання антропогенній зміні клімату, захисту лісів і лісовідновлення, транскордонного забруднення довкілля, відновлення природного стану річок Дніпра, Дунаю, Чорного й Азовського морів.

Екологічний контроль

Екологічний контроль – це діяльність відповідних суб’єктів, спрямована на забезпечення додержання вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища всіма державними органами, підприємствами, установами, організаціями, громадянами.

Як зазначено в ст. 34 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», завдання контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища полягають у забезпеченні додержання вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності і підпорядкування, а також громадянами.

Екологічний контроль є важливим правовим засобом забезпечення раціонального природокористування і охорони довкілля. Окремі аспекти контрольної функції проявляються при здійсненні інших напрямів державного управління, наприклад екологічної експертизи, ліцензування, нормування тощо, однак в цих випадках вони здійснюються лише побіжно. В окремих поресурсових кодексах в розділи, що регулюють контроль в галузі використання і охорони відповідних об’єктів, включені статті про моніторинг (глава 5 Водного кодексу України), що є не обґрунтовано. Моніторинг виступає самостійною функцією управління, яка позбавлена контрольного «забарвлення», державно-владного примусу.

Об’єктами екологічного контролю є: стан довкілля і його компонентів, виконання заходів щодо охорони довкілля з боку при-родокористувачів, забезпечення заходів екологічної безпеки, дотримання екологічного законодавства, екологічних норм, правил і нормативів.

В залежності від системи органів, які здійснюють екологічний контроль, можна розрізняти такі його види: державний, виробничий, відомчий, самоврядний, громадський.

Державний екологічний контроль здійснюють спеціально уповноважені державні органи; він має надвідомчі функції; покликаний контролювати діяльність суб’єктів всіх форм господарювання; допускає можливість застосування до порушників заходів державного примусу. Основні функції державного екологічного контролю покладені на Державну екологічну інспекцію, що діє в складі Мінприроди (положення про неї затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 17.11.2001 р. в редакції постанови від 16.06.2004 р.) та інші спеціальні підрозділи Мінприроди України: Державну екологічну інспекцію Азовського моря (Положення затверджене наказом Мінприроди від 06.12.2006 р.), Державну Азово-Чорноморська екологічну інспекцію (Положення затверджене наказом Мінприроди від 06.12.2006 р.), Державну екологічну інспекцію з охорони довкілля Північно-Західного регіону Чорного моря (Положення затверджене наказом Мінприроди від 06.12.2006 р.).

Зокрема, в процесі здійснення екологічного контролю Дер-жекоіпспекція наділена комплексом повноважень, закріплених в п. 5 Положення, зокрема вона має право: обстежувати в установленому порядку підприємства, установи і організації, з метою перевірки додержання ними вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, екологічну та в межах своєї компетенції радіаційну безпеку, обмежувати чи тимчасово припиняти в установленому порядку діяльність підприємств, установ і організацій та експлуатацію об’єктів і подавати Мінприроди пропозиції щодо припинення діяльності цих підприємств, установ і організацій у разі порушення вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, екологічну та в межах своєї компетенції радіаційну безпеки; перевіряти документи па право спеціального використання природних ресурсів, крім лісових (ліцензії, дозволи тощо); складати акти перевірки і протоколи про адміністративні правопорушення та розглядати справи про адміністративні правопорушення у межах повноважень, визначених законом; давати обов’язкові до виконання приписи з питань, що належать до її повноважень та інші.

Методами екологічного контролю Держекоінснекції є перевірки, спостереження; видача чи анулювання дозволів, дача обов’язкових вказівок; накладення заборон і обмежень; притягнення до юридичної відповідальності. Одним з методів і важливих механізмів впливу на суб’єктів, які порушують екологічні вимоги, є можливість закриття, зупинення чи припинення роботи відповідних підприємств. Детальніше про підстави такого впливу йдеться у постанові Верховної Ради України від 29.10.1992 р. «Про затвердження Порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об’єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища».

Відомчий контроль реалізується у рамках відповідних міністерств і комітетів, які здійснюють управління окремими природними об’єктами і поширюється на підпорядкованих їм суб’єктів. Так, функції контролю за дотриманням екологічних вимог при видобуванні корисних копалин, будівництві підземних споруд здійснюють органи Державного комітету з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду.

Виробничий контроль має на меті перевірку дотримання екологічних вимог на конкретному підприємстві. Для цього в межах підприємства створюються спеціальні підрозділи (природоохоронні відділи, лабораторії), які здійснюють постійне спостереження за впливом підприємства на довкілля.

Суб’єктами самоврядного контролю виступають органи місцевого самоврядування. Він передбачений Земельним кодексом України лише щодо земельних ресурсів (ст. 189).

Громадський екологічний контроль, як передбачено в ст. 36 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища, статус яких визначений Положенням про громадських інспекторів з охорони довкілля, затвердженим наказом Мінекоресурсів України 27.02.2002 р.

Громадські інспектори призначаються Головними державними інспекторами. Громадські інспектори наділені рядом повноважень, які дають можливість їм проводити нагляд за дотриманням природоохоронних вимог господарюючими суб’єктами та певною мірою контролювати ефективність роботи державних екологічних інспекторів. Зокрема, вони мають право: спільно з працівиками органів Мінприроди брати участь у проведенні перевірок додержання підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та громадянами вимог природоохоронного законодавства, норм екологічної безпеки та використання природних ресурсів; за направленням органу Мінприроди, який призначив громадського інспектора, проводити рейди та перевірки і складати акти перевірок; складати протоколи про адміністративні правопорушення і подавати їх відповідному органу Мінприроди для притягнення винних до відповідальності; перевіряти документи на право використання об’єктів тваринного світу, зупиняти транспортні засоби та проводити огляд речей, транспортних засобів, знарядь полювання і рибальства, добутої продукції та інших предметів та ряд інших.

У літературі виділяють форми попереджувального і поточного державного екологічного контролю. Завданням попереджувального контролю є недопущення господарської, управлінської га іншої діяльності, яка в майбутньому може спричинити шкідливий вплив на природу. Здійснюється такий контроль на стадіях планування чи проектування такої діяльності, реалізації проекту, вводу об’єкта в експлуатацію. Поточний державний екологічний контроль здійснюється на стадії експлуатації підприємств чи інших екологічно значимих об’єктів, у процесі природокористування.

Особливим різновидом екологічного контролю виступає екологічний аудит, тобто документально оформлений системний незалежний процес оцінювання об’єкта екологічного аудиту, що включає збирання і об’єктивне оцінювання доказів для встановлення відповідності визначених видів діяльності, заходів, умов, системи управління навколишнім природним середовищем та інформації з цих питань вимогам законодавства України про охорону навколишнього природного середовища та іншим критеріям екологічного аудиту (ст. 1 Закону України «Про екологічний аудит»). Щоправда в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» він включений складовою частиною економічного механізму охорони довкілля. Разом з тим приналежність його до екологічного контролю визначається його завданнями, які законодавчо закріплені ст. 8 Закону «Про екологічний аудит», а саме забезпечення додержання законодавства про охорону навколишнього природного середовища в процесі господарської та іншої діяльності.

Отже, екологічний контроль – комплекс заходів за станом контролю та нагляду за довкіллям з метою перевірки планів і заходів щодо збереження та раціонального використання природних ресурсів, дотримання чинного законодавства в цій сфері та прийнятих нормативів якості навколишнього середовища. Здійснюється органами державної служби на всіх рівнях, а також громадськими та політичними організаціями

Завданням екологічного контролю є забезпечення дотримання вимог законодавства про охорону довкілля всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності і підпорядкування, а також громадянами.

Державний контроль у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів. Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад здійснюють державний контроль у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Державному контролю підлягають використання і охорона земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського середовища та природних ресурсів територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України, природних територій та об’єктів, що підлягають особливій охороні, стан навколишнього природного середовища, а також дотримання заходів біологічної і генетичної безпеки щодо біологічних об’єктів навколишнього природного середовища при створенні, дослідженні та практичному використанні генетично модифікованих організмів у відкритій системі.

Порядок здійснення державного контролю за охороною навколишнього природного середовища та використанням природних ресурсів визначається законами України.

Якщо тлумачити слово «контроль», то це — перевірка, облік діяльності кого, чого-небудь, нагляд за кимось, чимось.

Залежно від системи органів, що здійснюють екологічний контроль, та його відомчо-галузевого підпорядкування розрізняють такі види контролю: державний, відомчий, виробничий, громадський та самоврядний.

В екологічному законодавстві розрізняють:

— контроль і нагляд в галузі охорони навколишнього природного середовища (розд. VIII Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»);

— контроль за використанням та охороною земель (гл. 32 ЗК України);

— контроль за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів (гл. 5 ВК України);

— контроль за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів (гл. 17 ЛК України);

— державний контроль і нагляд за веденням робіт по геологічному вивченню надр, їх використанням та охороною (розд. VII КУпН);

— контроль у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу (розд. VI Закону України «Про тваринний світ»);

— контроль у галузі охорони, використання і відтворення рослинного світу (розд. VI Закону України «Про рослинний світ»);

— контроль за додержанням режиму територій та об’єктів природно-заповідного фонду (розд. IX Закону України «Про природно-заповідний фонд»);

— контроль у галузі охорони атмосферного повітря (розд. V Закону України «Про охорону атмосферного повітря»);

— контроль за формуванням, збереженням та використанням екомережі (ст. 23 Закону України «Про екологічну мережу України»).

Здійснення державного контролю за використанням та охороною земель урегульовано Законом України від 10 червня 2003 року «Про державний контроль за використанням та охороною земель». Його основними завданнями є: забезпечення додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України; забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони та раціонального використання земель; запобігання порушенням законодавства України у сфері використання та охорони земель, своєчасне виявлення таких порушень і вжиття відповідних заходів щодо їх усунення; забезпечення додержання власниками землі та землекористувачами стандартів і нормативів у сфері охорони та використання земель, запобігання забрудненню земель та зниженню родючості ґрунтів, погіршенню стану рослинного і тваринного світу, водних та інших природних ресурсів.

Окрім державного земельного контролю ЗК України передбачає здійснення самоврядного та громадського контролю за використанням та охороною земель. Самоврядний контроль здійснюється сільськими, селищними, міськими, районними та обласними радами, а громадський контроль — громадськими інспекторами, які призначаються відповідними органами місцевого самоврядування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, і діють на підставі положення, затвердженого центральними органами виконавчої влади, що забезпечують формування державної політики у сферах нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, охорони навколишнього природного середовища.

Контроль за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів поділяється на державний та громадський. Його завдання полягає в забезпеченні додержання усіма юридичними та фізичними особами вимог водного законодавства.

Завданням контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів є: забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів; забезпечення додержання лісового законодавства органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами; забезпечення додержання лісового законодавства власниками лісів, постійними і тимчасовими лісокористувачами; запобігання порушенням законодавства у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів, своєчасне виявлення таких порушень і вжиття відповідних заходів щодо їх усунення. Контроль поділяється на державний та громадський.

Державний контроль за геологічним вивченням надр (державний геологічний контроль) та раціональним і ефективним використанням надр України здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр.

Державний нагляд за веденням робіт з геологічного вивчення надр, їх використанням та охороною, а також використанням і переробкою мінеральної сировини (державний гірничий нагляд) здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони праці.

Державний контроль за використанням і охороною надр у межах своєї компетенції здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів.

Контроль у галузі охорони, використання та відтворення тваринного і рослинного світу поділяється на державний та громадський. На такі ж види поділяється контроль за додержанням режиму територій та об’єктів природно-заповідного фонду та контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища. Контроль у галузі охорони атмосферного повітря поділяється на державний, виробничий та громадський, а контроль за формуванням, збереженням та використанням екомережі — на державний, громадський та самоврядний.

115. Крім статистичного обліку, паспортизації та реєстрації, важливою правовою формою фіксації облікових даних про природні ресурси, об’єкти та комплекси є державні кадастри природних ресурсів. Це систематизовані зводи відомостей про кількісні, якісні характеристики природних ресурсів, їх обсяг, оцінку, характер та правовий режим, розподіл серед власників та користувачів, призначені для забезпечення органів державної влади, органів місцевого самоврядування, заінтересованих фізичних та юридичних осіб інформацією з метою регулювання раціонального використання, охорони та відтворення природних ресурсів.

Ведення державних кадастрів у галузі природокористування й охорони навколишнього природного середовища здійснюється на підставі Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 23), Земельного кодексу України (статті 193—204), Кодексу України про надра (статті 42—44), Водного кодексу України (статті 24—28), Лісового кодексу України (статті 49—53), законів України «Про рослинний світ» (ст. 38), «Про тваринний світ» (ст. 56), «Про мисливське господарство і полювання» (статті 6, 30), «Про природно-заповідний фонд України» (статті 56—59), «Про Червону книгу України» (ст. 15), «Про курорти» (статті 35—37), «Про поводження з радіоактивними відходами» (ст. 16).

Порядок ведення державного кадастру кожного з природних ресурсів регулюється окремою постановою Кабінету Міністрів України.

Державні кадастри ведуться диференційовано за кожним природним ресурсом чи типом природних об’єктів. В Україні відповідно до законодавства ведуться такі державні кадастри: Державний земельний кадастр, Державний водний кадастр, Державний лісовий кадастр, Державний кадастр родовищ та проявів корисних копалин, Державний кадастр рослинного світу, Державний кадастр тваринного світу, Державний кадастр територій та об’єктів природно-заповідного фонду, Державний кадастр природних територій курортів, Державний кадастр природних лікувальних ресурсів, регіональні кадастри природних ресурсів. Не є кадастрами природних ресурсів, але прирівнюються до них Червона книга рослинного світу та Червона книга тваринного світу (Червона книга України).

Державний облік територій та об’єктів екомережі є складовою Державного земельного кадастру та державних кадастрів інших природних ресурсів, а також Державного кадастру територій та об’єктів природно-заповідного фонду (ст. 21 Закону України «Про екологічну мережу»).

Крім природоресурсних кадастрів, в Україні також ведуться Державний кадастр сховищ радіоактивних відходів та містобудівні кадастри населених пунктів.

Державний земельний кадастр — основа для ведення кадастрів усіх інших природних ресурсів. Державний земельний кадастр — це єдина державна система земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів.

Складовими державного земельного кадастру є: а) кадастрове зонування (місця розташування обмежень щодо використання земель; меж кадастрових зон та кварталів; меж оціночних районів та зон; кадастрових номерів, або територій адміністративно-територіальної одиниці); б) кадастрові зйомки (тобто комплекс робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок та виготовлення кадастрового плану); в) бонітування грунтів (тобто порівняльна оцінка якості ґрунтів за їх основними природними властивостями, які мають сталий характер та суттєво впливають на врожайність сільськогосподарських культур, вирощуваних у конкретних природно-кліматичних умовах); г) економічна оцінка земель (як природного ресурсу та засобу виробництва в сільському та лісовому господарстві, а також як просторового базису в суспільному виробництві, що визначається в умовних кадастрових одиницях або в грошовому виразі за показниками, що характеризують продуктивність земель, ефективність їх використання та дохідність з одиниці площі); ґ) грошова оцінка земельних ділянок (нормативна чи експертна, визначається на рентній основі); д) державна реєстрація земельних ділянок у складі державного реєстру земель, (складається з книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі, а також Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку); е) облік кількості (за площею та складом) та якості (за природними та набутими властивостями і за ступенем забруднення ґрунтів).

Ведеться Державний земельний кадастр уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Державний водний кадастр — систематизований звід відомостей про поверхневі, підземні, внутрішні морські води та територіальне море, обсяги, режим, якість і використання вод, водокористувачів (крім вторинних). До Державного водного кадастру включаються також відомості про водогосподарські об’єкти, що забезпечують використання води, очищення та скид зворотних вод.

Державний водний кадастр складається з трьох розділів: поверхневі води; підземні води; використання вод.

Цей кадастр включає дані державного обліку поверхневих і підземних вод та державного обліку водокористування, які систематизуються за водними об’єктами та їх ділянками, водозбірними басейнами річок та морів, басейнами підземних вод, водогосподарськими ділянками, економічними районами, адміністративно-територіальними одиницями і в цілому в Україні.

Державний водний кадастр ведеться:

—за розділами «Поверхневі води» та «Підземні води» — Мінприроди;

—за розділом «Водокористування» — Держводгоспом.

Зазначені центральні органи виконавчої влади є замовниками робіт щодо складання Державного водного кадастру і затверджують кадастрові матеріали самостійно (Мінприроди) чи за погодженням (Держводгосп — за погодженням з Мінприроди).

Для координації діяльності Держводгосп разом з Мінприроди створюють Міжвідомчу комісію з питань ведення Державного водного кадастру.

Державний лісовий кадастр — це система відомостей і документів про правовий режим лісового фонду, розподіл його між користувачами, якісний і кількісний стан лісового фонду, поділ лісів за групами та віднесення до категорій захисності, економічну оцінку та інші дані, необхідні для раціонального ведення лісового господарства і оцінки результатів господарської діяльності в лісовому фонді. Державний лісовий кадастр ведеться з метою ефективної організації охорони і захисту лісів, раціонального використання лісових ресурсів, відтворення лісів, здійснення систематичного контролю за якісними і кількісними змінами в лісовому фонді та забезпечення органів місцевого самоврядування, зацікавлених органів державної виконавчої влади, лісокористувачів відомостями про лісові ресурси.

Державний лісовий кадастр ведеться державними органами лісового господарства (Держкомлісгоспом) на основі матеріалів лісовпорядкування, інвентаризації, обстежень і первинного обліку лісів за єдиною для України системою на кошти державного бюджету. Документація Державного лісового кадастру ведеться на основі даних Державного земельного кадастру, матеріалів лісовпорядкування, інвентаризації, обстежень і первинного обліку лісів.

Державний кадастр родовищ та проявів корисних копалин є систематизованим зводом відомостей про кожне родовище (в тому числі техногенне), включене до Державного фонду родовищ корисних копалин, щодо кількості та якості запасів корисних копалин і наявних у них компонентів, гірничотехнічних, гідрогеологічних та інших умов розробки родовища та його геолого-економічної оцінки, а також відомостей про кожний прояв корисних копалин.

Державний кадастр родовищ та проявів корисних копалин ведеться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр (сьогодні — Мінприроди України).

Державний кадастр рослинного світу — це система відомостей і документів про розподіл об’єктів рослинного світу між власниками і користувачами (в тому числі орендарями) земельних ділянок, кількісні та якісні характеристики народногосподарської і наукової цінності рослинних ресурсів, поділ природних рослинних угруповань на категорії, економічну оцінку технічних, кормових, лікарських, харчових та інших властивостей природних рослинних ресурсів, інші дані про рослинні природні ресурси, необхідні для забезпечення їх невиснажливого використання, відтворення й ефективної охорони. Державний облік і кадастр рослинного світу ведеться з метою обліку кількісних, якісних та інших характеристик природних рослинних ресурсів, обсягу, характеру та режиму їх використання, а також для здійснення систематичного контролю за якісними і кількісними змінами в рослинному світі і для забезпечення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також власників та користувачів (в тому числі орендарів) земельних ділянок, на яких знаходяться об’єкти рослинного світу, відомостями про стан рослинного світу. Ведення відповідного кадастру покладається на Мінприроди України.

Державний кадастр тваринного світу — систематизована сукупність відомостей про географічне поширення видів (груп видів) тварин, їх чисельність і стан, характеристики середовища їх перебування і сучасного господарського використання, а також інших даних, необхідних для забезпечення охорони і раціонального використання тваринного світу.

Державний кадастр тваринного світу ведеться на всій території України, її континентальному шельфі та у виключній (морській) економічній зоні. Ведення кадастрових робіт на територіях, що не перебувають під її юрисдикцією, Україна здійснює відповідно до укладених міжнародних договорів.

Державний кадастр тваринного світу ведеться за окремими видами (групами видів) тварин із застосуванням єдиних, установлених для кожної конкретної групи методології та уніфікованих форм звітної кадастрової документації.

Організація ведення Державного кадастру тваринного світу, координація діяльності, пов’язаної з виконанням кадастрових робіт, а також державний контроль за якістю і вірогідністю даних, що включаються до кадастру, здійснюються Мінприроди та його органами на місцях.

При цьому Законом України «Про мисливське господарство і полювання» ведення державного кадастру мисливських тварин, щоперебувають на території України, віднесене до повноважень спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі мисливського господарства та полювання (Держкомлісгосп). Цей самий Закон зобов’язує користувачів мисливських угідь проводити первинний облік чисельності і добування мисливських тварин, вивчати їх стан та характеристики угідь і в установленому порядку подавати цю інформацію органам, які здійснюють державний облік та ведення Державного кадастру тваринного світу.

Державний кадастр територій та об’єктів природно-заповідного фонду є системою необхідних і достовірних відомостей про природні, наукові, правові, кількісні та якісні характеристики територій та об’єктів, які входять до складу природно-заповідного фонду України, що ведеться з метою оцінки складу та перспектив розвитку природно-заповідного фонду, стану територій та об’єктів, які входять до нього, організації їх охорони та ефективного використання, планування наукових досліджень, а також забезпечення державних органів, заінтересованих підприємств, установ та організацій відповідною інформацією, необхідною для вирішення питань соціально-економічного розвитку, розміщення продуктивних сил та в інших цілях, передбачених законодавством України.

Формами кадастрової документації є картки первинного обліку і державні кадастри територій та об’єктів природно-заповідного фонду міст, районів, областей, Автономної Республіки Крим та України.

Державний кадастр територій та об’єктів природно-заповідного фонду ведеться Мінприроди та його органами на місцях за рахунок державного бюджету. Для ведення Державного кадастру територій та об’єктів природно-заповідного фонду можуть використовуватися також кошти державного, республіканського Автономної Республіки Крим та місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища.

Зміст кадастрової документації та строки подання документів первинного обліку визначаються Міприроди.

Державний кадастр природних територій курортів є зводом відомостей про правовий статус, належність, режим, географічне положення, площу, кліматичні особливості, види та запаси природних лікувальних ресурсів, якісні характеристики природних територій курортів, їх лікувальну, профілактичну, реабілітаційну, природоохоронну, наукову, рекреаційну та іншу цінність. Такі відомості про природні території курортів включаються до кадастру за адміністративно-територіальним принципом та за видами природних лікувальних ресурсів, а саме — мінеральних і термальних вод, лікувальних грязей таозокериту, ропи лиманів та озер, акваторій морів, кліматичних, ландшафтних, екологічних та інших умов.

Відомості для ведення кадастру подаються з документованих джерел інформації, зокрема, з даних Державного земельного кадастру; МОЗ; Державного картографо-геодезичного фонду; Державного інформаційного геологічного фонду; містобудівного кадастру населених пунктів; Мінприроди та ін.

Державний кадастр природних територій курортів України створюється і ведеться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань діяльності курортів (Міністерство культури і туризму України).

Користувачами кадастру є центральні і місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та громадяни.

Державний кадастр природних лікувальних ресурсів є зводом відомостей про кількість, якість та інші важливі характеристики всіх природних лікувальних ресурсів, що виявлені та підраховані на території України, а також можливі обсяги, способи і режими їх використання. До кадастру включаються відомості у формі текстових, цифрових та графічних (картографічних) матеріалів щодо видів (типів) природних лікувальних ресурсів: мінеральні і термальні води, лікувальні грязі та озокерит, ропа лиманів та озер, морська вода, природні об’єкти і комплекси зі сприятливими для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань кліматичними умовами.

Для створення і ведення кадастру використовуються відомості з документованих джерел інформації, дані МОЗ, Мінприроди, Державного фонду родовищ корисних копалин; містобудівного кадастру населених пунктів; Державного картографо-геодезичного фонду.

Цей вид кадастрів ведеться Міністерством охорони здоров’я України.

Червона книга рослинного світу та Червона книга тваринного світу (Червона книга України) хоча формально не є кадастрами, але фактично можуть бути віднесені до системи цих державних документів, оскільки також є систематизованими зводами облікової інформації про рідкісні та такі, що перебувають під загрозою зникнення, види тварин, рослин та мікроорганізмів.

Ведеться Червона книга України Мінприроди, що забезпечує й методичне керівництво всіма роботами щодо внесення до Червоної книги та виключення з неї певних видів.

Державний кадастр сховищ радіоактивних відходів — це систематизований банк даних щодо місцезнаходження, кількісних та якісних характеристик, умов зберігання або захоронення радіоактивних відходів, систем контролю та моніторингу.

Створення і організація ведення Державного кадастру сховищ радіоактивних відходів покладається на орган державного управління у сфері поводження з радіоактивними відходами.

Державний кадастр сховищ радіоактивних відходів підлягає безстроковому зберіганню.

Містобудівний кадастр населених пунктів — це система комплексних даних про населені пункти, їхні функціональні зони, окремі території та земельні ділянки, будинки й споруди, соціальну, інженерну і транспортну інфраструктуру, екологічні та інженерно-геологічні умови.

Дані містобудівного кадастру використовуються для прогнозування розвитку, планування і забудови населених пунктів; розміщення, проектування, будівництва й реконструкції об’єктів житлово-цивільного, виробничого, комунального та іншого призначення; охорони пам’яток архітектури і містобудування, регенерації історичних поселень; створення соціальної, інженерної і транспортної інфраструктури; регулювання земельних відносин на відповідних територіях; визначення зон економічної оцінки територій, обґрунтування розмірів оподаткування і вартості земельних ділянок, будинків і споруд з урахуванням місцевих умов; обліку власників і користувачів будинків і споруд; контролю за раціональним використанням територіальних ресурсів, аналізу реалізації затвердженої містобудівної документації та інших питань.

Перелік відомостей і склад даних містобудівного кадастру визначаються Міністерством регіонального розвитку та будівництва з участю Держземагентства, Мінжитлокомунгоспу, Мінприроди, Укргеодезкартографії за погодженням з Держкомстатом.

Відомості та дані для ведення містобудівного кадастру населених пунктів збираються з документованих державних, відомчих та інших джерел інформації. Організація ведення містобудівного кадастру забезпечується місцевими державними адміністраціями і виконавчими комітетами місцевих рад. Містобудівний кадастр ведеться за рахунок коштів місцевого бюджету.

Окремим видом кадастрів, що ведуться в Україні, є регіональні кадастри природних ресурсів — документи, що не обмежуються даними щодо одного природного ресурсу чи об’єкта, а є систематизованим зведенням відомостей про кількісні, якісні та інші характеристики всіх природних ресурсів, а також про обсяг, характер і режим їх використання на регіональному рівні, а саме: на території Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. В основі регіональних кадастрів — облікові дані за видами природних ресурсів: земельні ресурси; водні ресурси; природні рослинні ресурси; ресурси тваринного світу; природні лікувальні ресурси; мінерально-сировинні ресурси, корисні копалини родовищ, проявів, а також корисні копалини техногенних родовищ. Відповідні дані скомпоновані за розділами: «Земельні ресурси», «Водні ресурси», «Природні рослинні ресурси», «Ресурси тваринного світу», «Природні лікувальні ресурси», «Мінерально-сировинні ресурси, корисні копалини родовищ, проявів, а також корисні копалини техногенних родовищ».

Ведення регіональних кадастрів за розділами здійснюють територіальні органи Держземагентства, Держкомлісгоспу, Держводгоспу та МОЗ. Порядок ведення кадастрів визначається інструкцією, затвердженою Мінприроди. Для оперативного задоволення потреб центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій та громадян у наданні відомостей з регіонального кадастру створюється автоматизована система його ведення, яка базується на використанні геоінформаційних технологій.

Регіональні кадастри ведуться за рахунок коштів Державного фонду охорони навколишнього середовища, а також за рахунок коштів місцевих фондів охорони навколишнього середовища (за згодою органів місцевого самоврядування).

Порядок ведення державних кадастрів природних ресурсів регулюється постановами Кабінету Міністрів України:— «Про затвердження Положення про порядок ведення державного земельного кадастру» від 12 січня 1993 р., з наступними змінами;— «Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру» від 17 липня 2003 р.;— «Про Програму створення автоматизованої системи ведення державного земельного кадастру» від 2 грудня І997 р.;— «Про затвердження Порядку ведення державного водного кадастру» від 8 квітня 1996 р., з наступними змінами;— «Про затвердження Порядку ведення державного обліку лісів і державного лісового кадастру» від 27. 09. 1995 р. та Інструкцією до нього «Про порядок ведення державного лісового кадастру і первинного обліку лісів», затвердженою наказом Мінлісгоспу України від 15 листопада 1995 р.;—- «Про затвердження Порядку створення і ведення державного кадастру природних територій курортів» від 23 травня 2001 р., із наступними змінами;— «Про затвердження Порядку створення і ведення Державного кадастру природних лікувальних ресурсів» від 26 липня 2001 р.;— «Про порядок ведення державного кадастру тваринного світу» від 15 листопада 1994 р.;— «Про містобудівний кадастр населених пунктів» від 25 березня 1993 р.;— «Про затвердження Положення про регіональні кадастриприродних ресурсів» від 28 грудня 2001 р.



Страницы: 1 | 2 | Весь текст


Предыдущий: