экологическое право госы все кроме 112

Для контролю на території вибираються точки комплексного спостереження за компонентами навколишнього середовища з урахуванням техногенних, ландшафтних, геологічних, кліматичних особливостей. Дніпропетровська область, наприклад, поділена на шість моніторингових полігонів. Один із них характеризується найліпшими показниками стану довкілля і приймається за фоновий. У вибраних точках кожного полігону за особливим регламентом постійно та обов’язково ведуться комплексні спостереження. Комплексність має принципове значення, адже часто зібрана іншим шляхом цінна екологічна інформація не корелюється. У зв’язку з цим у кожній точці здійснюється відбір проб повітря, ґрунтів, підземних вод, рослинності. До цих самих точок додається наявна статистична інформація про стан здоров’я, а в разі потреби — організовуються спеціальні спостереження за впливом забруднювачів на здоров’я.

Для прогнозу наслідків техногенного навантаження на навколишнє середовище в системі «Придніпров’я» передбачено цитогенетичний моніторинг. Із цією метою в тих самих точках полігону спостерігають за стерильністю пилку спеціально визначених для кожної території дерев, флуоресцентними параметрами хлорофілу в рослинах, а також досліджують мутагенні зміни у клітинах рослинності та людини. В ідеальному варіанті такими полігонами мають бути заповідники. Але на території України вони поділені нерівномірно і не відображають усю природно-географічну різноманітність екосистем, що потребують заповідання.

З метою здійснення практичного впровадження контролю за негативним антропогенним впливом на природне середовище та стеження за змінами, що відбуваються у геосистемах з наступним прогнозуванням їхнього подальшого розвитку, актуальним є виконання екологічного районування України, сутність якого полягає в розподілі території за екологічними ознаками відповідно до якісних характеристик навколишнього середовища, а також ступеня впливу на ПТК регіону. Районування передбачає поділ території на такі умовно однорідні таксони, природні екосистеми яких подібним чином реагують на певний рівень фонового забруднення. Основними принципами екологічного районування є такі;

— принцип комплексності, що полягає в необхідному комплексному розгляді всіх основних факторів екологічного районування в їх взаємозв’язку;

— системний принцип, згідно з яким таксономічні одиниці районування нижчого рівня визначаються як підсистеми єдиного цілого вищого рівня;

— цільовий принцип, що передбачає визначення основних цілей, на досягнення яких спрямований процес екологізації на кожному з рівнів районування;

— принцип територіальної спільності: площа, яка відповідає таксономічній одиниці районування, обов’язково включає декілька територій, що межують між собою і належать до ієрархічних одиниць нижчого рівня;

— принцип пріоритетності: першочергова роль екологічного початку в системі взаємодії природи та суспільства;

— принцип перспективної спрямованості: потрібне досягнення довготривалих народногосподарських інтересів.

Отже, карта-схема екологічного районування України, побудована з максимальним орієнтуванням на конкретні умови середовища, буде об’єктивною основою для наукового обґрунтування мережі розташування станцій екологічного моніторингу, а також господарських заходів щодо поліпшення екологічної ситуації в регіоні.

Отже, створення і функціонування Державної системи моніторингу довкілля має сприяти здійсненню державної екологічної політики, що передбачає:

— екологічно раціональне використання природного та соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства;

— соціально-екологічне й економічно раціональне розв’язання проблем, що виникають унаслідок забруднення довкілля, небезпечних природних явищ, техногенних аварій та катастроф;

— розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження біорізноманіття природи, охорони озонового шару атмосфери, запобігання антропогенній зміні клімату, захисту лісів і лісовідновлення, транскордонного забруднення довкілля, відновлення природного стану річок Дніпра, Дунаю, Чорного й Азовського морів.

Екологічний контроль

Екологічний контроль – це діяльність відповідних суб’єктів, спрямована на забезпечення додержання вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища всіма державними органами, підприємствами, установами, організаціями, громадянами.

Як зазначено в ст. 34 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», завдання контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища полягають у забезпеченні додержання вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності і підпорядкування, а також громадянами.

Екологічний контроль є важливим правовим засобом забезпечення раціонального природокористування і охорони довкілля. Окремі аспекти контрольної функції проявляються при здійсненні інших напрямів державного управління, наприклад екологічної експертизи, ліцензування, нормування тощо, однак в цих випадках вони здійснюються лише побіжно. В окремих поресурсових кодексах в розділи, що регулюють контроль в галузі використання і охорони відповідних об’єктів, включені статті про моніторинг (глава 5 Водного кодексу України), що є не обґрунтовано. Моніторинг виступає самостійною функцією управління, яка позбавлена контрольного «забарвлення», державно-владного примусу.

Об’єктами екологічного контролю є: стан довкілля і його компонентів, виконання заходів щодо охорони довкілля з боку при-родокористувачів, забезпечення заходів екологічної безпеки, дотримання екологічного законодавства, екологічних норм, правил і нормативів.

В залежності від системи органів, які здійснюють екологічний контроль, можна розрізняти такі його види: державний, виробничий, відомчий, самоврядний, громадський.

Державний екологічний контроль здійснюють спеціально уповноважені державні органи; він має надвідомчі функції; покликаний контролювати діяльність суб’єктів всіх форм господарювання; допускає можливість застосування до порушників заходів державного примусу. Основні функції державного екологічного контролю покладені на Державну екологічну інспекцію, що діє в складі Мінприроди (положення про неї затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 17.11.2001 р. в редакції постанови від 16.06.2004 р.) та інші спеціальні підрозділи Мінприроди України: Державну екологічну інспекцію Азовського моря (Положення затверджене наказом Мінприроди від 06.12.2006 р.), Державну Азово-Чорноморська екологічну інспекцію (Положення затверджене наказом Мінприроди від 06.12.2006 р.), Державну екологічну інспекцію з охорони довкілля Північно-Західного регіону Чорного моря (Положення затверджене наказом Мінприроди від 06.12.2006 р.).

Зокрема, в процесі здійснення екологічного контролю Дер-жекоіпспекція наділена комплексом повноважень, закріплених в п. 5 Положення, зокрема вона має право: обстежувати в установленому порядку підприємства, установи і організації, з метою перевірки додержання ними вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, екологічну та в межах своєї компетенції радіаційну безпеку, обмежувати чи тимчасово припиняти в установленому порядку діяльність підприємств, установ і організацій та експлуатацію об’єктів і подавати Мінприроди пропозиції щодо припинення діяльності цих підприємств, установ і організацій у разі порушення вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, екологічну та в межах своєї компетенції радіаційну безпеки; перевіряти документи па право спеціального використання природних ресурсів, крім лісових (ліцензії, дозволи тощо); складати акти перевірки і протоколи про адміністративні правопорушення та розглядати справи про адміністративні правопорушення у межах повноважень, визначених законом; давати обов’язкові до виконання приписи з питань, що належать до її повноважень та інші.

Методами екологічного контролю Держекоінснекції є перевірки, спостереження; видача чи анулювання дозволів, дача обов’язкових вказівок; накладення заборон і обмежень; притягнення до юридичної відповідальності. Одним з методів і важливих механізмів впливу на суб’єктів, які порушують екологічні вимоги, є можливість закриття, зупинення чи припинення роботи відповідних підприємств. Детальніше про підстави такого впливу йдеться у постанові Верховної Ради України від 29.10.1992 р. «Про затвердження Порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об’єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища».

Відомчий контроль реалізується у рамках відповідних міністерств і комітетів, які здійснюють управління окремими природними об’єктами і поширюється на підпорядкованих їм суб’єктів. Так, функції контролю за дотриманням екологічних вимог при видобуванні корисних копалин, будівництві підземних споруд здійснюють органи Державного комітету з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду.

Виробничий контроль має на меті перевірку дотримання екологічних вимог на конкретному підприємстві. Для цього в межах підприємства створюються спеціальні підрозділи (природоохоронні відділи, лабораторії), які здійснюють постійне спостереження за впливом підприємства на довкілля.

Суб’єктами самоврядного контролю виступають органи місцевого самоврядування. Він передбачений Земельним кодексом України лише щодо земельних ресурсів (ст. 189).

Громадський екологічний контроль, як передбачено в ст. 36 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища, статус яких визначений Положенням про громадських інспекторів з охорони довкілля, затвердженим наказом Мінекоресурсів України 27.02.2002 р.

Громадські інспектори призначаються Головними державними інспекторами. Громадські інспектори наділені рядом повноважень, які дають можливість їм проводити нагляд за дотриманням природоохоронних вимог господарюючими суб’єктами та певною мірою контролювати ефективність роботи державних екологічних інспекторів. Зокрема, вони мають право: спільно з працівиками органів Мінприроди брати участь у проведенні перевірок додержання підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та громадянами вимог природоохоронного законодавства, норм екологічної безпеки та використання природних ресурсів; за направленням органу Мінприроди, який призначив громадського інспектора, проводити рейди та перевірки і складати акти перевірок; складати протоколи про адміністративні правопорушення і подавати їх відповідному органу Мінприроди для притягнення винних до відповідальності; перевіряти документи на право використання об’єктів тваринного світу, зупиняти транспортні засоби та проводити огляд речей, транспортних засобів, знарядь полювання і рибальства, добутої продукції та інших предметів та ряд інших.

У літературі виділяють форми попереджувального і поточного державного екологічного контролю. Завданням попереджувального контролю є недопущення господарської, управлінської га іншої діяльності, яка в майбутньому може спричинити шкідливий вплив на природу. Здійснюється такий контроль на стадіях планування чи проектування такої діяльності, реалізації проекту, вводу об’єкта в експлуатацію. Поточний державний екологічний контроль здійснюється на стадії експлуатації підприємств чи інших екологічно значимих об’єктів, у процесі природокористування.

Особливим різновидом екологічного контролю виступає екологічний аудит, тобто документально оформлений системний незалежний процес оцінювання об’єкта екологічного аудиту, що включає збирання і об’єктивне оцінювання доказів для встановлення відповідності визначених видів діяльності, заходів, умов, системи управління навколишнім природним середовищем та інформації з цих питань вимогам законодавства України про охорону навколишнього природного середовища та іншим критеріям екологічного аудиту (ст. 1 Закону України «Про екологічний аудит»). Щоправда в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» він включений складовою частиною економічного механізму охорони довкілля. Разом з тим приналежність його до екологічного контролю визначається його завданнями, які законодавчо закріплені ст. 8 Закону «Про екологічний аудит», а саме забезпечення додержання законодавства про охорону навколишнього природного середовища в процесі господарської та іншої діяльності.

Отже, екологічний контроль – комплекс заходів за станом контролю та нагляду за довкіллям з метою перевірки планів і заходів щодо збереження та раціонального використання природних ресурсів, дотримання чинного законодавства в цій сфері та прийнятих нормативів якості навколишнього середовища. Здійснюється органами державної служби на всіх рівнях, а також громадськими та політичними організаціями

Завданням екологічного контролю є забезпечення дотримання вимог законодавства про охорону довкілля всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності і підпорядкування, а також громадянами.

Державний контроль у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів. Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад здійснюють державний контроль у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Державному контролю підлягають використання і охорона земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського середовища та природних ресурсів територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України, природних територій та об’єктів, що підлягають особливій охороні, стан навколишнього природного середовища, а також дотримання заходів біологічної і генетичної безпеки щодо біологічних об’єктів навколишнього природного середовища при створенні, дослідженні та практичному використанні генетично модифікованих організмів у відкритій системі.

Порядок здійснення державного контролю за охороною навколишнього природного середовища та використанням природних ресурсів визначається законами України.

Якщо тлумачити слово «контроль», то це — перевірка, облік діяльності кого, чого-небудь, нагляд за кимось, чимось.

Залежно від системи органів, що здійснюють екологічний контроль, та його відомчо-галузевого підпорядкування розрізняють такі види контролю: державний, відомчий, виробничий, громадський та самоврядний.

В екологічному законодавстві розрізняють:

— контроль і нагляд в галузі охорони навколишнього природного середовища (розд. VIII Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»);

— контроль за використанням та охороною земель (гл. 32 ЗК України);

— контроль за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів (гл. 5 ВК України);

— контроль за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів (гл. 17 ЛК України);

— державний контроль і нагляд за веденням робіт по геологічному вивченню надр, їх використанням та охороною (розд. VII КУпН);

— контроль у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу (розд. VI Закону України «Про тваринний світ»);

— контроль у галузі охорони, використання і відтворення рослинного світу (розд. VI Закону України «Про рослинний світ»);

— контроль за додержанням режиму територій та об’єктів природно-заповідного фонду (розд. IX Закону України «Про природно-заповідний фонд»);

— контроль у галузі охорони атмосферного повітря (розд. V Закону України «Про охорону атмосферного повітря»);

— контроль за формуванням, збереженням та використанням екомережі (ст. 23 Закону України «Про екологічну мережу України»).

Здійснення державного контролю за використанням та охороною земель урегульовано Законом України від 10 червня 2003 року «Про державний контроль за використанням та охороною земель». Його основними завданнями є: забезпечення додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України; забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони та раціонального використання земель; запобігання порушенням законодавства України у сфері використання та охорони земель, своєчасне виявлення таких порушень і вжиття відповідних заходів щодо їх усунення; забезпечення додержання власниками землі та землекористувачами стандартів і нормативів у сфері охорони та використання земель, запобігання забрудненню земель та зниженню родючості ґрунтів, погіршенню стану рослинного і тваринного світу, водних та інших природних ресурсів.

Окрім державного земельного контролю ЗК України передбачає здійснення самоврядного та громадського контролю за використанням та охороною земель. Самоврядний контроль здійснюється сільськими, селищними, міськими, районними та обласними радами, а громадський контроль — громадськими інспекторами, які призначаються відповідними органами місцевого самоврядування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, і діють на підставі положення, затвердженого центральними органами виконавчої влади, що забезпечують формування державної політики у сферах нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, охорони навколишнього природного середовища.

Контроль за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів поділяється на державний та громадський. Його завдання полягає в забезпеченні додержання усіма юридичними та фізичними особами вимог водного законодавства.

Завданням контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів є: забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів; забезпечення додержання лісового законодавства органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами; забезпечення додержання лісового законодавства власниками лісів, постійними і тимчасовими лісокористувачами; запобігання порушенням законодавства у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів, своєчасне виявлення таких порушень і вжиття відповідних заходів щодо їх усунення. Контроль поділяється на державний та громадський.

Державний контроль за геологічним вивченням надр (державний геологічний контроль) та раціональним і ефективним використанням надр України здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр.

Державний нагляд за веденням робіт з геологічного вивчення надр, їх використанням та охороною, а також використанням і переробкою мінеральної сировини (державний гірничий нагляд) здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони праці.

Державний контроль за використанням і охороною надр у межах своєї компетенції здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів.

Контроль у галузі охорони, використання та відтворення тваринного і рослинного світу поділяється на державний та громадський. На такі ж види поділяється контроль за додержанням режиму територій та об’єктів природно-заповідного фонду та контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища. Контроль у галузі охорони атмосферного повітря поділяється на державний, виробничий та громадський, а контроль за формуванням, збереженням та використанням екомережі — на державний, громадський та самоврядний.

115. Крім статистичного обліку, паспортизації та реєстрації, важливою правовою формою фіксації облікових даних про природні ресурси, об’єкти та комплекси є державні кадастри природних ресурсів. Це систематизовані зводи відомостей про кількісні, якісні характеристики природних ресурсів, їх обсяг, оцінку, характер та правовий режим, розподіл серед власників та користувачів, призначені для забезпечення органів державної влади, органів місцевого самоврядування, заінтересованих фізичних та юридичних осіб інформацією з метою регулювання раціонального використання, охорони та відтворення природних ресурсів.

Ведення державних кадастрів у галузі природокористування й охорони навколишнього природного середовища здійснюється на підставі Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 23), Земельного кодексу України (статті 193—204), Кодексу України про надра (статті 42—44), Водного кодексу України (статті 24—28), Лісового кодексу України (статті 49—53), законів України «Про рослинний світ» (ст. 38), «Про тваринний світ» (ст. 56), «Про мисливське господарство і полювання» (статті 6, 30), «Про природно-заповідний фонд України» (статті 56—59), «Про Червону книгу України» (ст. 15), «Про курорти» (статті 35—37), «Про поводження з радіоактивними відходами» (ст. 16).

Порядок ведення державного кадастру кожного з природних ресурсів регулюється окремою постановою Кабінету Міністрів України.

Державні кадастри ведуться диференційовано за кожним природним ресурсом чи типом природних об’єктів. В Україні відповідно до законодавства ведуться такі державні кадастри: Державний земельний кадастр, Державний водний кадастр, Державний лісовий кадастр, Державний кадастр родовищ та проявів корисних копалин, Державний кадастр рослинного світу, Державний кадастр тваринного світу, Державний кадастр територій та об’єктів природно-заповідного фонду, Державний кадастр природних територій курортів, Державний кадастр природних лікувальних ресурсів, регіональні кадастри природних ресурсів. Не є кадастрами природних ресурсів, але прирівнюються до них Червона книга рослинного світу та Червона книга тваринного світу (Червона книга України).

Державний облік територій та об’єктів екомережі є складовою Державного земельного кадастру та державних кадастрів інших природних ресурсів, а також Державного кадастру територій та об’єктів природно-заповідного фонду (ст. 21 Закону України «Про екологічну мережу»).

Крім природоресурсних кадастрів, в Україні також ведуться Державний кадастр сховищ радіоактивних відходів та містобудівні кадастри населених пунктів.

Державний земельний кадастр — основа для ведення кадастрів усіх інших природних ресурсів. Державний земельний кадастр — це єдина державна система земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів.

Складовими державного земельного кадастру є: а) кадастрове зонування (місця розташування обмежень щодо використання земель; меж кадастрових зон та кварталів; меж оціночних районів та зон; кадастрових номерів, або територій адміністративно-територіальної одиниці); б) кадастрові зйомки (тобто комплекс робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок та виготовлення кадастрового плану); в) бонітування грунтів (тобто порівняльна оцінка якості ґрунтів за їх основними природними властивостями, які мають сталий характер та суттєво впливають на врожайність сільськогосподарських культур, вирощуваних у конкретних природно-кліматичних умовах); г) економічна оцінка земель (як природного ресурсу та засобу виробництва в сільському та лісовому господарстві, а також як просторового базису в суспільному виробництві, що визначається в умовних кадастрових одиницях або в грошовому виразі за показниками, що характеризують продуктивність земель, ефективність їх використання та дохідність з одиниці площі); ґ) грошова оцінка земельних ділянок (нормативна чи експертна, визначається на рентній основі); д) державна реєстрація земельних ділянок у складі державного реєстру земель, (складається з книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі, а також Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку); е) облік кількості (за площею та складом) та якості (за природними та набутими властивостями і за ступенем забруднення ґрунтів).

Ведеться Державний земельний кадастр уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Державний водний кадастр — систематизований звід відомостей про поверхневі, підземні, внутрішні морські води та територіальне море, обсяги, режим, якість і використання вод, водокористувачів (крім вторинних). До Державного водного кадастру включаються також відомості про водогосподарські об’єкти, що забезпечують використання води, очищення та скид зворотних вод.

Державний водний кадастр складається з трьох розділів: поверхневі води; підземні води; використання вод.

Цей кадастр включає дані державного обліку поверхневих і підземних вод та державного обліку водокористування, які систематизуються за водними об’єктами та їх ділянками, водозбірними басейнами річок та морів, басейнами підземних вод, водогосподарськими ділянками, економічними районами, адміністративно-територіальними одиницями і в цілому в Україні.

Державний водний кадастр ведеться:

—за розділами «Поверхневі води» та «Підземні води» — Мінприроди;

—за розділом «Водокористування» — Держводгоспом.

Зазначені центральні органи виконавчої влади є замовниками робіт щодо складання Державного водного кадастру і затверджують кадастрові матеріали самостійно (Мінприроди) чи за погодженням (Держводгосп — за погодженням з Мінприроди).

Для координації діяльності Держводгосп разом з Мінприроди створюють Міжвідомчу комісію з питань ведення Державного водного кадастру.

Державний лісовий кадастр — це система відомостей і документів про правовий режим лісового фонду, розподіл його між користувачами, якісний і кількісний стан лісового фонду, поділ лісів за групами та віднесення до категорій захисності, економічну оцінку та інші дані, необхідні для раціонального ведення лісового господарства і оцінки результатів господарської діяльності в лісовому фонді. Державний лісовий кадастр ведеться з метою ефективної організації охорони і захисту лісів, раціонального використання лісових ресурсів, відтворення лісів, здійснення систематичного контролю за якісними і кількісними змінами в лісовому фонді та забезпечення органів місцевого самоврядування, зацікавлених органів державної виконавчої влади, лісокористувачів відомостями про лісові ресурси.

Державний лісовий кадастр ведеться державними органами лісового господарства (Держкомлісгоспом) на основі матеріалів лісовпорядкування, інвентаризації, обстежень і первинного обліку лісів за єдиною для України системою на кошти державного бюджету. Документація Державного лісового кадастру ведеться на основі даних Державного земельного кадастру, матеріалів лісовпорядкування, інвентаризації, обстежень і первинного обліку лісів.

Державний кадастр родовищ та проявів корисних копалин є систематизованим зводом відомостей про кожне родовище (в тому числі техногенне), включене до Державного фонду родовищ корисних копалин, щодо кількості та якості запасів корисних копалин і наявних у них компонентів, гірничотехнічних, гідрогеологічних та інших умов розробки родовища та його геолого-економічної оцінки, а також відомостей про кожний прояв корисних копалин.

Державний кадастр родовищ та проявів корисних копалин ведеться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр (сьогодні — Мінприроди України).

Державний кадастр рослинного світу — це система відомостей і документів про розподіл об’єктів рослинного світу між власниками і користувачами (в тому числі орендарями) земельних ділянок, кількісні та якісні характеристики народногосподарської і наукової цінності рослинних ресурсів, поділ природних рослинних угруповань на категорії, економічну оцінку технічних, кормових, лікарських, харчових та інших властивостей природних рослинних ресурсів, інші дані про рослинні природні ресурси, необхідні для забезпечення їх невиснажливого використання, відтворення й ефективної охорони. Державний облік і кадастр рослинного світу ведеться з метою обліку кількісних, якісних та інших характеристик природних рослинних ресурсів, обсягу, характеру та режиму їх використання, а також для здійснення систематичного контролю за якісними і кількісними змінами в рослинному світі і для забезпечення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також власників та користувачів (в тому числі орендарів) земельних ділянок, на яких знаходяться об’єкти рослинного світу, відомостями про стан рослинного світу. Ведення відповідного кадастру покладається на Мінприроди України.

Державний кадастр тваринного світу — систематизована сукупність відомостей про географічне поширення видів (груп видів) тварин, їх чисельність і стан, характеристики середовища їх перебування і сучасного господарського використання, а також інших даних, необхідних для забезпечення охорони і раціонального використання тваринного світу.

Державний кадастр тваринного світу ведеться на всій території України, її континентальному шельфі та у виключній (морській) економічній зоні. Ведення кадастрових робіт на територіях, що не перебувають під її юрисдикцією, Україна здійснює відповідно до укладених міжнародних договорів.

Державний кадастр тваринного світу ведеться за окремими видами (групами видів) тварин із застосуванням єдиних, установлених для кожної конкретної групи методології та уніфікованих форм звітної кадастрової документації.

Організація ведення Державного кадастру тваринного світу, координація діяльності, пов’язаної з виконанням кадастрових робіт, а також державний контроль за якістю і вірогідністю даних, що включаються до кадастру, здійснюються Мінприроди та його органами на місцях.

При цьому Законом України «Про мисливське господарство і полювання» ведення державного кадастру мисливських тварин, щоперебувають на території України, віднесене до повноважень спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі мисливського господарства та полювання (Держкомлісгосп). Цей самий Закон зобов’язує користувачів мисливських угідь проводити первинний облік чисельності і добування мисливських тварин, вивчати їх стан та характеристики угідь і в установленому порядку подавати цю інформацію органам, які здійснюють державний облік та ведення Державного кадастру тваринного світу.

Державний кадастр територій та об’єктів природно-заповідного фонду є системою необхідних і достовірних відомостей про природні, наукові, правові, кількісні та якісні характеристики територій та об’єктів, які входять до складу природно-заповідного фонду України, що ведеться з метою оцінки складу та перспектив розвитку природно-заповідного фонду, стану територій та об’єктів, які входять до нього, організації їх охорони та ефективного використання, планування наукових досліджень, а також забезпечення державних органів, заінтересованих підприємств, установ та організацій відповідною інформацією, необхідною для вирішення питань соціально-економічного розвитку, розміщення продуктивних сил та в інших цілях, передбачених законодавством України.

Формами кадастрової документації є картки первинного обліку і державні кадастри територій та об’єктів природно-заповідного фонду міст, районів, областей, Автономної Республіки Крим та України.

Державний кадастр територій та об’єктів природно-заповідного фонду ведеться Мінприроди та його органами на місцях за рахунок державного бюджету. Для ведення Державного кадастру територій та об’єктів природно-заповідного фонду можуть використовуватися також кошти державного, республіканського Автономної Республіки Крим та місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища.

Зміст кадастрової документації та строки подання документів первинного обліку визначаються Міприроди.

Державний кадастр природних територій курортів є зводом відомостей про правовий статус, належність, режим, географічне положення, площу, кліматичні особливості, види та запаси природних лікувальних ресурсів, якісні характеристики природних територій курортів, їх лікувальну, профілактичну, реабілітаційну, природоохоронну, наукову, рекреаційну та іншу цінність. Такі відомості про природні території курортів включаються до кадастру за адміністративно-територіальним принципом та за видами природних лікувальних ресурсів, а саме — мінеральних і термальних вод, лікувальних грязей таозокериту, ропи лиманів та озер, акваторій морів, кліматичних, ландшафтних, екологічних та інших умов.

Відомості для ведення кадастру подаються з документованих джерел інформації, зокрема, з даних Державного земельного кадастру; МОЗ; Державного картографо-геодезичного фонду; Державного інформаційного геологічного фонду; містобудівного кадастру населених пунктів; Мінприроди та ін.

Державний кадастр природних територій курортів України створюється і ведеться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань діяльності курортів (Міністерство культури і туризму України).

Користувачами кадастру є центральні і місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та громадяни.

Державний кадастр природних лікувальних ресурсів є зводом відомостей про кількість, якість та інші важливі характеристики всіх природних лікувальних ресурсів, що виявлені та підраховані на території України, а також можливі обсяги, способи і режими їх використання. До кадастру включаються відомості у формі текстових, цифрових та графічних (картографічних) матеріалів щодо видів (типів) природних лікувальних ресурсів: мінеральні і термальні води, лікувальні грязі та озокерит, ропа лиманів та озер, морська вода, природні об’єкти і комплекси зі сприятливими для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань кліматичними умовами.

Для створення і ведення кадастру використовуються відомості з документованих джерел інформації, дані МОЗ, Мінприроди, Державного фонду родовищ корисних копалин; містобудівного кадастру населених пунктів; Державного картографо-геодезичного фонду.

Цей вид кадастрів ведеться Міністерством охорони здоров’я України.

Червона книга рослинного світу та Червона книга тваринного світу (Червона книга України) хоча формально не є кадастрами, але фактично можуть бути віднесені до системи цих державних документів, оскільки також є систематизованими зводами облікової інформації про рідкісні та такі, що перебувають під загрозою зникнення, види тварин, рослин та мікроорганізмів.

Ведеться Червона книга України Мінприроди, що забезпечує й методичне керівництво всіма роботами щодо внесення до Червоної книги та виключення з неї певних видів.

Державний кадастр сховищ радіоактивних відходів — це систематизований банк даних щодо місцезнаходження, кількісних та якісних характеристик, умов зберігання або захоронення радіоактивних відходів, систем контролю та моніторингу.

Створення і організація ведення Державного кадастру сховищ радіоактивних відходів покладається на орган державного управління у сфері поводження з радіоактивними відходами.

Державний кадастр сховищ радіоактивних відходів підлягає безстроковому зберіганню.

Містобудівний кадастр населених пунктів — це система комплексних даних про населені пункти, їхні функціональні зони, окремі території та земельні ділянки, будинки й споруди, соціальну, інженерну і транспортну інфраструктуру, екологічні та інженерно-геологічні умови.

Дані містобудівного кадастру використовуються для прогнозування розвитку, планування і забудови населених пунктів; розміщення, проектування, будівництва й реконструкції об’єктів житлово-цивільного, виробничого, комунального та іншого призначення; охорони пам’яток архітектури і містобудування, регенерації історичних поселень; створення соціальної, інженерної і транспортної інфраструктури; регулювання земельних відносин на відповідних територіях; визначення зон економічної оцінки територій, обґрунтування розмірів оподаткування і вартості земельних ділянок, будинків і споруд з урахуванням місцевих умов; обліку власників і користувачів будинків і споруд; контролю за раціональним використанням територіальних ресурсів, аналізу реалізації затвердженої містобудівної документації та інших питань.

Перелік відомостей і склад даних містобудівного кадастру визначаються Міністерством регіонального розвитку та будівництва з участю Держземагентства, Мінжитлокомунгоспу, Мінприроди, Укргеодезкартографії за погодженням з Держкомстатом.

Відомості та дані для ведення містобудівного кадастру населених пунктів збираються з документованих державних, відомчих та інших джерел інформації. Організація ведення містобудівного кадастру забезпечується місцевими державними адміністраціями і виконавчими комітетами місцевих рад. Містобудівний кадастр ведеться за рахунок коштів місцевого бюджету.

Окремим видом кадастрів, що ведуться в Україні, є регіональні кадастри природних ресурсів — документи, що не обмежуються даними щодо одного природного ресурсу чи об’єкта, а є систематизованим зведенням відомостей про кількісні, якісні та інші характеристики всіх природних ресурсів, а також про обсяг, характер і режим їх використання на регіональному рівні, а саме: на території Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. В основі регіональних кадастрів — облікові дані за видами природних ресурсів: земельні ресурси; водні ресурси; природні рослинні ресурси; ресурси тваринного світу; природні лікувальні ресурси; мінерально-сировинні ресурси, корисні копалини родовищ, проявів, а також корисні копалини техногенних родовищ. Відповідні дані скомпоновані за розділами: «Земельні ресурси», «Водні ресурси», «Природні рослинні ресурси», «Ресурси тваринного світу», «Природні лікувальні ресурси», «Мінерально-сировинні ресурси, корисні копалини родовищ, проявів, а також корисні копалини техногенних родовищ».

Ведення регіональних кадастрів за розділами здійснюють територіальні органи Держземагентства, Держкомлісгоспу, Держводгоспу та МОЗ. Порядок ведення кадастрів визначається інструкцією, затвердженою Мінприроди. Для оперативного задоволення потреб центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій та громадян у наданні відомостей з регіонального кадастру створюється автоматизована система його ведення, яка базується на використанні геоінформаційних технологій.

Регіональні кадастри ведуться за рахунок коштів Державного фонду охорони навколишнього середовища, а також за рахунок коштів місцевих фондів охорони навколишнього середовища (за згодою органів місцевого самоврядування).

Порядок ведення державних кадастрів природних ресурсів регулюється постановами Кабінету Міністрів України:— «Про затвердження Положення про порядок ведення державного земельного кадастру» від 12 січня 1993 р., з наступними змінами;— «Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру» від 17 липня 2003 р.;— «Про Програму створення автоматизованої системи ведення державного земельного кадастру» від 2 грудня І997 р.;— «Про затвердження Порядку ведення державного водного кадастру» від 8 квітня 1996 р., з наступними змінами;— «Про затвердження Порядку ведення державного обліку лісів і державного лісового кадастру» від 27. 09. 1995 р. та Інструкцією до нього «Про порядок ведення державного лісового кадастру і первинного обліку лісів», затвердженою наказом Мінлісгоспу України від 15 листопада 1995 р.;—- «Про затвердження Порядку створення і ведення державного кадастру природних територій курортів» від 23 травня 2001 р., із наступними змінами;— «Про затвердження Порядку створення і ведення Державного кадастру природних лікувальних ресурсів» від 26 липня 2001 р.;— «Про порядок ведення державного кадастру тваринного світу» від 15 листопада 1994 р.;— «Про містобудівний кадастр населених пунктів» від 25 березня 1993 р.;— «Про затвердження Положення про регіональні кадастриприродних ресурсів» від 28 грудня 2001 р.



Страницы: 1 | 2 | Весь текст


Предыдущий: