право 5 семинар

Сімейне право України: поняття та предмет правового регулювання

Сімейне право — це сукупність правових норм і принципів, які регулюють та охороняють особисті й пов’язані з ними майнові відносини фізичних осіб, що виникають із шлюбу й належності до сім’ї. Тобто це право регулює відносини між подружжям щодо порядку укладення шлюбу, особистих і майнових відносин між ними, порядку та умов припинення шлюбу, відносин між батьками й дітьми, іншими родичами. Крім того, сімейне право України регулює та охороняє відносини усиновлення (удочеріння), опіки й піклування тощо. Виходячи з цього можна стверджувати, що предметом сімейного права є сукупність відносин, що регулюються та охороняються нормами і принципами сімейного права з приводу особистих немайнових прав та обов’язків і тих майнових прав та обов’язків, що виникають на грунті шлюбу та сім’ї.

Завдяки цьому можна стверджувати, що сімейне право є самостійною галуззю права, яка відокремилася від цивільного. На підтвердження самостійності сімейного права та неналежності його до цивільного наводять кілька аргументів.

1. Сімейно-правові відносини характеризуються власними джерелами виникнення. Якщо цивільні правовідносини виникають, як правило, з договорів, то шлюбно-сімейні — з рідства, шлюбу, усиновлення, і всі майнові відносини випливають з особистих. Ці правовідносини пов’язують не сторонніх, а близьких осіб — родичів, подружжя.

2.   У першу чергу, сімейні правовідносини — це особисті немайнові відносини.

3.   Сімейні права та обов’язки не можна відчужувати, передавати, купувати, продавати чи дарувати.

4.   Сімейні відносини в Україні в багатьох випадках регулюються нормами моралі, а не тільки правовими нормами, і це єхарактерним тільки для сімейного права.

Основними джерелами сімейного права є Конституція, Сімейний кодекс та інші нормативно-правові акти України. Так, Конституція України проголошує: «Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі і сім’ї» (ст. 51).

Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті та майнові права і обов’язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих і майнових прав і обов’язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім’ї та родичів. Регулювання сімейних відносин здійснюється з метою: зміцнення сім’ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім’ї; сприяння побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, уси-новлювачами та усиновленими, між матір’ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання, між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом і падчеркою, пасинком. Він не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком і племінницею, племінником і між іншими родичами за походженням.

Сімейний кодекс України складається з двох частин: Загальної та Особливої. Загальна частина містить норми, які поширюються на всі сімейно-правові відносини. До них належать норми: про предмет, законодавство, про мету і завдання, принципи, суб’єктів сімейних правовідносин тощо. Особлива частина — це сукупність норм та принципів, кожен з яких регулює та охороняє окремий різновид сімейних відносин1.

Сімейні відносини можуть бути врегульовані також за домовленістю (договором) між їх учасниками, який має бути укладений у письмовій формі. Такий договір є обов’язковим до виконання, якщо він не суперечить вимогам Сімейного кодексу, інших законів України та моральним засадам суспільства.

Частиною національного сімейного законодавства України є міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Система сучасного сімейного права — це його внутрішня структурна організація елементами якої є сімейні норми, принципи та інститути. Сімейна норма — це одиничне, формально-визначене, загальнообов’язкове правило поведінки, що регулює та охороняє сімейні відносини. Сімейні принципи — це основні засади, керівні ідеї, відповідно до яких здійснюються сімейно-правове регулювання та охорона сімейно-правових відносин. До них наприклад належать принципи: одношлюбності; свободи і добровільності при укладанні та розірванні шлюбу; рівності чоловіка і жінки в особистих та майнових правах; моральної та матеріальної підтримки членів сім’ї тощо. Сімейний інститут — це сукупність сімейних норм і принципів, що регулюють та охороняють однорідні сімейні відносини. До найважливіших із них варто віднести інститути: шлюбу, прав та обов’язків подружжя, батьків та дітей, усиновлення, опіки та піклування, реєстрації актів цивільного стану.

На ґрунті сімейних норм і принципів виникають сімейні правовідносини. Під ними розуміють суспільні, правові відносини, що врегульовані та охороняються нормами та принципами сімейного права, учасники яких наділяються взаємними сімейними правами та обов’язками.

Для сімейних правовідносин притаманними є наступні ознаки:

а) специфічний суб’єктивний склад;

б) тривалий характер;

в) невідчужуваність прав та обов’язків;

г) наявність сімейних прав та обов’язків.

Суб’єктами сімейних правовідносин можуть бути лише фізичні особи, які перебувають у шлюбі, кровному спорідненні чи відносинах усиновлення. Сімейний кодекс встановлює наступний перелік суб’єктів сімейних правовідносин:

а) подружжя;

б)   батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені;

в) баба, дід, прабаба, прадід, онуки, правнуки;

г) рідні брати; рідні сестри; мачуха, вітчим, падчерка, пасинок.

При цьому усі інші родичі (двоюрідні брати та сестри, тітки, дядьки, племінники, племінниці та ін.) не є учасниками сімейних правовідносин за винятками, встановленими законами. Об’єктами сімейних правовідносин можуть бути:

а) майнові блага (речі);

б) особисті немайнові блага;

в) дії, у тому числі послуги.

Змістом сімейних правовідносин є суб’єктивні сімейні права та юридичні обов’язки. Суб’єктивне сімейне право — це міра можливої (дозволеної) поведінки суб’єкта сімейних відносин. Юридичний обов’язок — це міра необхідної поведінки суб’єкта сімейних відносин.

Залежно від об’єкта сімейних правовідносин суб’єктивні сімейні права та юридичні обов’язки можуть мати майновий чи особистий немайновий характер. Для суб’єктивних сімейних прав та обов’язків характерною ознакою характерною ознакою є їх невідчужуваність, тобто неможливість передачі їх іншим особам.

Шлюб. Укладання та розривання

Оскільки шлюб — це союз чоловіка й жінки, то для вступу в цей союз передбачається виконання таких умов:

* згода на шлюб нареченого і нареченої, а коли вони перебували під владою домовладики, то і його згода. Якщо з якихось причин домовладика не давав такої згоди, то його можна було примусити до цього через магістрат;

* важливою умовою вступу в шлюб була наявність права вступати в шлюб j u s c o n n u b і і. Цим правом тривалий час наділялися тільки римські громадяни і деякі латини. Лише з 212 р. це обмеження було анульовано. Едиктом імператора Каракали всім підданим Римської імперії було надане римське громадянство;

* додержання шлюбного віку для жінок 12 , а для чоловіків 14 років. Римляни вважали, що саме в цьому віці досягається зрілість, з чим пов’язувалася здатність народжувати дітей, і глибоке усвідомлення того, що шлюб є постійним спільним союзом і пожружня вірність жінки — це сувора умова, яка забезпечує перехід спадкового майна до безсумнівних дітей батька;

* не можна було вступати в другий шлюб, не розірвавши першого. Вступ у повторний шлюб після розірвання першого упродовж усього республіканського і класичного періоду не натрапляв на перешкоди з боку закону, який не встановлював для особи, що вступила в новий шлюб, ніяких обмежень. У післякласичний період відомі вже деякі обмеження, метою яких було забезпечити інтереси дітей від першого шлюбу;

* недопущення близького споріднення між нареченими. Споріднення по прямій лінії завжди було перешкодою для вступу в шлюб. По бічній лінії в стародавній час шлюби між родичами заборонялися до шостого коліна, в період пізньої республіки і на початку імперії — до другого — третього коліна. Перешкодою до вступу в шлюб було також близьке свояцтво. Зокрема, молодший брат не міг брати за дружину вдову старшого брата, і навпаки;

* дотримання року жалоби. Вдова, яка вступала в новий шлюб, повинна була дотриматися так званого жалобного року, який визначався десятьма місяцями з часу припинення першого шлюбу. Вважалося, що це є проявом поваги з її боку щодо померлого, разом з тим усувалися будь-які сумніви у визначенні батьківства дитини, яка за цей час народилася. Якщо вдова порушувала цю умову й одружувалася у рік жалоби, то її шлюб визнавався дійсним, однак сама вона піддавалася безчестю у формі і n f a m і a, і деяким обмеженням у сфері спадкування.

Від порядку укладення шлюбу залежав і порядок його розірвання. У шлюбі c u m m a n u розлучення потребувало виконання формальностей, подібно до тих, які здійснювалися під час укладення шлюбу. Якщо шлюб укладався за допомогою релігійного акту, то і під час розлучення мали бути присутніми десять свідків, жерці і здійснені відповідні сакральні обряди. Якщо шлюб укладався шляхом удаваної купівлі жінки, то потрібна була присутність п’яти свідків, вагаря, проголошувались певні формули, передавали метал та ін.

Шлюб s і n e m a n u, навпаки, міг бути розірваним не тільки за взаємною згодою обох сторін, але й односторонньою заявою як з боку чоловіка, так і жінки. Будь-яких законних причин для розлучення зовсім не вимагалося.

Усе це свідчить про те, що однією з головних засад римського сімейного права було додержання принципу абсолютної свободи розлучення майже у всі часи.

Важливо зазначити, що законодавство Августа не змінило принципу свободи розлучення, хоч і були встановлені деякі формальні обмеження. Разом з тим законодавство Августа не залишило поза увагою питання про причини розлучення і за безпідставне розлучення були введені певні матеріальні штрафи. Від негативних наслідків звільняли переважно законні причини розлучення, зокрема: а) імпотенція чоловіка протягом трьох років з часу одруження; б) полон або інші причини відсутності чоловіка протягом п’яти років без будь-яких відомостей про нього; в) постриг у ченці одного з подружжя. Розриваючи шлюб s і ne m a n u сторони звільнялися від сплати штрафу, якщо розлучення відбувалося за їх взаємною згодою.

Права та обовязки подружжя

Подружжя має особисті немайнові права та обов’язки, право особистої приватної власності дружини та чоловіка, право спільної сумісної власності подружжя, права та обов’язки подружжя на утримання.

До особистих немайнових прав і обов’язків подружжя належать: • право дружини на материнство і право чоловіка на батьківство. За законом, небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини, так само як відмова дружини від народження дитини або нездатність її до народження дитини, може бути причиною розірвання шлюбу;

• обов’язок подружжя піклуватися про сім’ю (не тільки матеріально, а передусім через побудову сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, відповідальності за свою поведінку);

• право дружини та чоловіка на: повагу до своєї індивідуальності, фізичний та духовний розвиток, зміну прізвища, розподіл обов’язків та спільне вирішення питань життя сім’ї, особисту свободу. Останнє право включає право дружини і чоловіка на вибір місця свого проживання та припинення шлюбних відносин. Важливим аспектом цього права є законодавче положення про те, що примушування до припинення шлюбних відносин або їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв’язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на особисту свободу і може мати наслідки, встановлені законом.

Визначення змісту права особистої приватної власності дружини та чоловіка пов’язане з тим, що кожен з подружжя може мати майно, яке є його особистою приватною власністю. Особливістю цього майна, з правової точки зору, є те, що режим володіння та користування таким майном визначають не спільно дружина і чоловік, а той з подружжя, хто є власником майна. При цьому при користуванні та розпорядженні таким майном мають враховуватися інтереси сім’ї, насамперед дітей.

Особистою приватною власністю одного з подружжя є:

• майно, набуте ним до шлюбу;

• майно, набуте ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, або за кошти, які належали йому особисто;

• речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя;

• премії, нагороди, які дружина, чоловік одержали за особисті заслуги; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження)

речі, яка їй (Йому) належала, а також на відшкодування завданої їй (йому) моральної шкоди; страхові суми, одержані нею (ним) за обов’язковим або добровільним особистим страхуванням. Суд може визнати особистою приватною власністю одного з подружжя й інше майно.

Право спільної сумісної власності подружжя означає, що обидва з подружжя є співвласниками певного майна, яке є для них спільним. Особливістю правового режиму сумісної власності є те, що у спільному майні не визначається частка кожного з подружжя.

На праві спільної сумісної власності дружині та чоловікові належить майно, набуте ними за час шлюбу. При цьому визнання такого майна спільною сумісною власністю не залежить від того, що один з подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Об’єктами права спільної сумісної власності подружжя є:

• заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу;

• речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної вартості, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Вони розпоряджаються спільним майном за взаємною згодою.

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте під час шлюбу, а також те, що дружина і чоловік мають право на поділ такого майна, незалежно від розірвання шлюбу. Порядок поділу зазначеного майна визначається законом або домовленістю між подружжям, шлюбним договором.

Право спільної сумісної власності на майно, набуте під час спільного проживання, виникає також у жінки та чоловіка, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою.

Права та обов’язки подружжя на утримання базуються на таких принципах побудови сімейних відносин, як взаємодопомога та підтримка. Правовим обов’язком дружини та чоловіка є матеріальна підтримка один одного.

Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу.

Таким, що потребує матеріальної допомоги за законом вважається той із подружжя, заробітна плата, пенсія, доходи від використання майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Закон також передбачає особливі випадки виникнення права на утримання. Так, дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності, а дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка-батька дитини до досягнення дитиною трьох років. Якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка до досягнення дитиною шести років. Якщо дитина проживає з батьком, то цей чоловік має право на утримання від дружини-матері дитини.

Право особи на утримання зберігається і після розірвання шлюбу. Утримання одному з подружжя надається другим із подружжя у натуральній або грошовій формі за їхньою згодою, за рішенням суду аліменти присуджуються одному з подружжя, як правило, в грошовій формі. Право на утримання може бути припинено за законом або за домовленістю подружжя.

Шлюбний договыр

Шлюбний договір — це цивільний правочин, що базується на домовленості наречених або подружжя відносно встановлення майнових прав та обов’язків подружжя на період існування та припинення шлюбу.

Шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, засвідчена нотаріусом. Шлюбним договором регулюються лише майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов’язки. Шлюбним договором можуть бути визначені лише майнові права, а також можуть бути визначені майнові права та обов’язки подружжя як батьків.

Шлюбний договір не може:

— зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені СКУ;

— ставити одного з подружжя в надзвичайно невигідне матеріальне становище;

— включати положення про передачу у власність одному з подружжя нерухомого майна та іншого майна, право на яке піддягає державній реєстрації.

Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується та починає діяти:

— з моменту нотаріального посвідчення, якщо договір укладений між подружжям;

— з дня реєстрації шлюбу, якщо договір укладений між нареченими.

У шлюбному договорі може бути встановлений загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов’язків.

Змістом шлюбного договору може бути:

1) визначення майна, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім’ї;

2) правовий режим майна, подарованого подружжю у зв’язку з реєстрацією шлюбу чи набутого під час шлюбу;

3) домовленість про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу.

4) використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб;

5) порядок користування житловим приміщенням одним із подружжя, якщо це приміщення належить другому з подружжя, а також про звільнення житлового приміщення тим з подружжя, хто вселився в нього, в разі розірвання шлюбу, з виплатою грошової компенсації або без неї;

6) про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі на умовах, визначених шлюбним договором. Якщо у шлюбному договорі визначені умови, розмір та строки виплати аліментів, то в разі невиконання одним із подружжя свого обов’язку за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається. Він може бути змінений за згодою подружжя. Угода про зміну шлюбного договору нотаріально посвідчується. На вимогу одного з подружжя шлюбний договір за рішенням суду може бути змінений, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси неповнолітніх та непрацездатних повнолітніх дочки, сина, що мають істотне значення. Подружжя має право відмовитися від шлюбного договору. Права та обов’язки, встановлені шлюбним договором, припиняються в день подання до нотаріуса заяви про відмову від нього. На вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний або визнаним недійсним за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема, у разі неможливості його виконання.

Зразок шлюбного договору.

Місто Черкаси, другого квітня дві тисячі сьомого року.

Ми, Іваненко Володимир Іванович, який мешкає в м. Черкаси, по вул. Ватутіна, 4, та Сидорчук Світлана Петрівна, яка мешкає в м. Черкаси по вул. Благовісній, 10, кв. 2, у присутності свідків Головача Івана Сидоровича, який мешкає у м. Черкаси по вул. Б.Хмельницького, 20, та Іляшенко Ірини Іванівни, яка мешкає у м. Черкаси по вул. Хрещатик, 53, маючи намір зареєструвати шлюб і врегулювати майнові права і обов’язки подружжя, уклали цей договір про нижчевикладене:

1. Із майна, яке буде нажите нами під час шлюбу, _його частки належатиме мені, Сидорчук Світлані Петрівні, а _____частка — мені, Іваненко Володимиру Івановичу.

Це право зберігається за нами і в разі, коли один із нас буде зайнятий веденням домашнього господарства чи доглядом за дітьми.

2. Належний мені, Сидорчук Світлані Петрівні, на підставі технічного паспорта Ме № 123456, виданого МРЕВ ДАІ м. Черкаси 10 червня 1999 р. автомобіль моделі ЗАЗ-968М, двигун № 456789, шасі № 985632, кузов № 456789, державний номерний знак А 4569 МА, зареєстрований у МРЕВ ДАІ м. Черкаси 10 червня 1999 р., після укладення шлюбу в органах реєстрації актів цивільного стану переходить у нашу з чоловіком, Іваненко Володимиром Івановичем, спільну сумісну власність і підлягає перереєстрації на його (чоловіка) ім7я.

Музичні інструменти (піаніно, арфа, саксофон), які придбані мною, Іваненко Володимиром Івановичем, до укладення шлюбу, а також ті, які я набуду під час шлюбу, належатимуть нам з дружиною, Сидорчук Світланою Петрівною, на праві спільної сумісної власності.

3. До нашого спільного майна належатиме і майно, отримане в дар кожним з нас у період перебування в зареєстрованому шлюбі, а також придбані нами за цей час коштовності та предмети розкоші.

4. Інше майно, яке належало кожному з нас до вступу в шлюб, а також одержане нами під час шлюбу в порядку успадкування, є власністю кожного з нас.

5. Я, Іваненко Володимир Іванович, зобов’язуюсь разом зі своєю дружиною, Сидорчук Світланою Петрівною, утримувати її непрацездатну сестру, Палоку Оксану Петрівну, надати їй можливість проживання разом з нами, виділивши їй окрему кімнату, а також видавати щомісячно грошові у сумі в розмірі 200 грн.

У зв’язку з цим у разі можливого розподілу майна, яке буде набуте під час шлюбу, розмір частки Сидорчук Світлані Петрівни зменшується відповідно на суму, що буде витрачена на утримання її сестри.

6. Я, Сидорчук Світлана Петрівна, зобов’язуюсь ощадно ставитися до сімейного бюджету, здійснювати облік витрат на покупки вартістю понад 200 грн., про що ставити до відома свого чоловіка.

Придбання речей на суму понад 1000 грн. здійснюється за спільною попередньою домовленістю подружжя.

7. У разі втрати одним із подружжя працездатності інший зобов’язується надавати йому матеріальну допомогу в розмірі не менше чотирьох мінімальних заробітних плат щомісячно.

8. Ми взаємно не будемо перешкоджати одне одному здійснювати вільний вибір віросповідання.

9. Обов’язковою умовою при укладенні шлюбу є обрання прізвища чоловіка як спільного прізвища подружжя.

10. Я, Іваненко Володимир Іванович, зобов’язуюсь забезпечити проживання своєї сім’ї в окремій квартирі, окремо від батьків дружини чи моїх батьків протягом перших трьох років подружнього життя.

11. Невиконання нами хоч однієї з викладених умов договору чи прийнятих на себе зобов’язань може бути підставою для розірвання шлюбу.

12. Витрати з укладення цього договору сторони несуть порівну.

13. Шлюбний договір набуває чинності з моменту реєстрації шлюбу.

14. Цей шлюбний договір складено в трьох примірниках, що мають однакову юридичну силу, один з яких зберігається у справах державної нотаріальної контори

(приватного нотаріуса), а два інші видаються кожному із подружжя.

Підписи: 1. Іваненко В.І. 2. Сидорчук С.П

Свідки: 1. Головач І. С. 2. Ляшенко І.І.

Посвідчувальний напис

Права та обовязки дытей та батькыв

Права і обов’язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дитини, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану. Закон регулює:

1) особисті немайнові права і обов’язки батьків та дітей;

2) права батьків та дітей на майно;

3) обов’язок батьків утримувати дітей;

4) обов’язок дітей утримувати батьків.

Головними положеннями особистих немайнових прав і обов’язків батьків та дітей є те, що мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, а діти мають рівні права та обов’язки щодо батьків. При цьому, зазначений паритет не залежить від того, чи перебували батьки дитини у шлюбі між собою.

До особистих немайнових прав і обов’язків батьків та дітей належать:

1) обов’язки батьків:

• належно виховувати дитину — в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини;

• піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток;

• забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя;

• поважати дитину. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини, фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини;

2) переважне право батьків перед іншими особами на особисте виховання дитини;

3) обов’язок дитини, повнолітніх дочки і сина піклуватися про батьків, виявляти про них турботу та надавати їм допомогу;

4) права дитини:

• на належне батьківське виховання;

• противитися неналежному виконанню батьками своїх обов’язків щодо неї;

• звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, а також безпосередньо до суду (якщо дитина досягла 14 років).

Невиконання батьками своїх обов’язків або неналежне здійснення прав стосовно дітей може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вони: не забрали дитину з пологового будинку без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Права батьків і дітей на майно базуються на тому, що батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. При цьому у регулюванні майнових відносин між батьками і дітьми у законі пріоритет надається правам дітей. А саме, встановлено, що майно, придбане батьками для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини, батьки зобов’язані передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток.

В законі закріплене ще одне правило майнових відносин батьків та дітей: майно, набуте батьками і дітьми їхньою спільною працею чи за спільні кошти, належить їм на праві спільної сумісної власності.

Батьки управляють майном малолітньої дитини без спеціального на те повноваження. Але вони зобов’язані вислухати думку дитини щодо способів управління її майном.

Закон встановлює для батьків обов’язок утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи такого утримання визначаються батьками за домовленістю між собою. За рішенням суду можуть присуджуватися аліменти.

У визначених законом випадках батьки зобов’язані утримувати також повнолітніх дітей. Йдеться про непрацездатних дітей та дітей, які продовжують навчання (до досягнення ними двадцяти трьох років). Це утримання можливе за умови, що батьки можуть надавати матеріальну допомогу.

Повнолітні діти зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Обов’язок не виникає, якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав або якщо буде встановлено, що вони ухилялися від виконання своїх обов’язків. Розмір аліментів на утримання батьків визначається судом.

Злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду аліментів на утримання дітей, а так само коштів на утримання непрацездатних батьків є злочином і тягне за собою кримінальну відповідальність.

Інші члени сім’ї також мають відповідні права та обов’язки. Зокрема, баба, дід, прабаба, прадід мають право спілкуватися зі своїми внуками, правнуками, брати участь у їх вихованні.

Права та обов’язки, встановлені законом для братів, сестер, мають рідні (повнорідні, неповнорідні) брати та сестри. А саме, вони мають право на спілкування. Повнолітні особи мають право брати участь у вихованні своїх неповнолітніх братів та сестер, незалежно від місця їхнього проживання.

Мачуха, вітчим, які проживають однією сім’єю з малолітніми пасинком, падчеркою, мають право брати участь у їхньому вихованні. Сестра, брат, мачуха, вітчим, баба, дід мають право на самозахист своїх малолітніх, неповнолітніх, повнолітніх непрацездатних братів, сестер, пасинка, падчерки, внуків, чи звернутися за захистом їх прав та інтересів до органу опіки та піклування або до суду. Всі спори участі баби, діла, прабаби, прадіда, брата, сестри, мачухи, вітчима у вихованні дитини вирішуються судом відповідно до законодавства.

Члени родини повинні піклуватися про своїх родичів. На родичів покладається обов’язок по утриманню інших членів сім’ї та родичів. Розмір аліментів, що стягуються з інших членів сім’ї та родичів на дітей і непрацездатних повнолітніх осіб, які потребують матеріальної допомоги, визначається судом у частці від заробітку (доходу) або у твердій грошовій сумі.

Теми рефератів:

1. Укладення і припинення шлюбу.

2. Права та обов’язки подружжя.

3. Права та обов’язки батьків, дітей, Інших членів сім’ї та родичів.

Запитання для самоконтролю:

1. Як ви вважаєте, чому сім ‘я та дитинство потребують захисту з боку держави?

2. Наведіть приклади підтримки державою сім’ї, допомоги їй.

3. Який порядок укладення шлюбу та його припинення встановлений шлюбно-сімейним законодавством?

4. Охарактеризуйте взаємні права та обов’язки батьків і дітей.

Основи спадкового права

Спадкові відносини виникають у випадку смерті громадянина або оголошення його у встановленому порядку померлим. З цими юридичними фактами закон пов’язує появу у спадкоємців суб’єктивного права на прийняття спадщини, а у всіх інших осіб — обов’язок не перешкоджати їм у здійсненні цього права. Отже, спадкові правовідносини мають абсолютний характер і спрямовані на наступництво цивільних прав і обов’язків від однієї особи — спадкодавця до іншої — його спадкоємця.

Після прийняття спадщини спадкоємець стає учасником тих самих правовідносин, суб’єктом яких до нього був спадкодавець. У результаті відбувається зміна суб’єкта у правовідносинах.

З метою кращого розуміння суті спадкових відносин, джерел їх виникнення і розвитку насамперед коротко розглянемо головні поняття спадкового права.

Спадкове право. Система правових норм, які регулюють порядок переходу майнових прав і обов’язків від померлої особи до її правонаступників, називається спадковим правом. Соціальне призначення спадковото права полягає не тільки в тому, щоб закріпити порядок переходу майнових прав j обов’язків від одного покоління до іншого, але й певною мірою сприяти зміцненню «сімейних відносин громадян, захищати інтереси неповнолітних дітей, непрацездатних утриманців та ін.

Спадщина. Оскільки об’єктами спадкування є майнові права, то їх сукупність прийнято називати спадщиною, або спадковою масою, а також спадковим майном. У спадковому праві ці назви використувуються як рівнозначні.

Спадкодавець. Особа, після смерті якої залишилося майно, називається спадкодавцем. Спадкодавцями при спадкуванні за законом та заповітом можуть бути тільки громадяни (фізичні особи), але не організації, хоча б вони і

володіли правами юридичної особи. Юридична особа не помирає, а припиняється і передача її майна іншим особам чи державі визначається не нормами про спадкування, а спеціальними правилами про ліквідацію юридичних осіб.

Спадкоємець. Особи, до яких переходить у встановленому законом порядку майно померлого, називаються спадкоємцями. Ними можуть бути кожний громадянин, юридичні особи, а також держава. При.цьому громадяни та держава можуть спадкувати і за законом, і за заповітом, а юридичні особи — тільки за заповітом.

Відкриття спадщини. Смерть спадкодавця зумовлює виникнення спадкових правовідносин, тобто відкритття спадщини. На день відкриття спадщини визначається коло спадкоємців, які закликаються до спадщини, і склад спадкового майна. Спадкоємець, закликаний до спадщини, повинен виразити своє волевиявлення на прийняття спадщини або відмовитися від неї.

З моменту відкриття спадщини починається сплив строку на прийняття її, на пред’явлення претензій кредиторами спадкодавця, виникає право власності на майно у спадкоємців, які прийняли його, та деякі інші правові наслідки.

Овступання в спадщину

Загальні положення про спадкування

1. Основні категорії спадкування

Спадкове право тісно пов’язане з усіма іншими видами майнових прав. З одного боку, після смерті певної особи найчастіше залишається майно, яке знаходиться на праві власності та інших речових правах. Вони є об’єктом переходу за спадщиною після смерті їх власника. З іншого боку, спадкування один зі способів набуття майнових прав, що зближує його з зобов’язальним правом. Тому спадкове право є однією з важливих підгалузей цивільного права і займає проміжне місце між речовим та зобов’язальним правом.

До основних понять спадкового права належать відповідні категорії, основні з яких наводяться нижче.

Спадкування — перехід майна після смерті його власника до інших суб’єктів за однією з двох підстав — за заповітом (тестаментом) або за законом.

Спадкове право — сукупність правових норм, які визначають підстави та регулюють порядок переходу майна померлої особи до інших суб’єктів цивільного права.

Право спадкування у суб’єктивному сенсі — це право учасника цивільних відносин бути спадкоємцем після смерті фізичної особи.

Право спадкування у об’єктивному сенсі — сукупність правових норм, які регламентують відносини спадкування (спадкові відносини).

Спадкодавець — людина (фізична особа), після смерті якої залишилося майно, стосовно якого відбувається спадкування.

Спадкоємці — учасники цивільних відносин, до яких переходить у встановленому порядку майно спадкодавця.

Спадкове майно, спадкова маса, або спадщина, — це сукупність прав і обов’язків померлого.

Наступництво при спадкуванні — перехід прав і обов’язків від одного учасника цивільних відносин до інших.

Універсальне наступництво при спадкуванні — перехід до спадкоємців усіх прав й обов’язків спадкодавця.

Сингулярне наступництво при спадкуванні — перехід до окремих осіб лише прав спадкодавця, не обтяжених обов’язками.

Відкриття спадщини — виникнення у спадкоємців права на набуття спадщини, яке відбувається в день смерті спадкодавця.

Набуття спадщини — її прийняття шляхом вчинення передбачених законом дій.

Заповіт — розпорядження власника своїм майном на випадок смерті шляхом одностороннього волевиявлення (правочину), на підставі якого виникають права і обов’язки у спадкоємців.

Спадкування за законом — спадкування, що настає в порядку, встановленому законом, за відсутності заповіту, визнання його недійсним, а також у випадку смерті спадкоємців, зазначених у заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини.

Черга спадкоємців за законом визначені у законі особи, які закликаються до спадкування одночасно (на рівних засадах).

Спадкова трансмісія — перехід права на прийняття спадщини до спадкоємців особи-спадкоємця, яка померла після відкриття спадщини, але до її прийняття.

Спадкування за правом представлення — передача при спадкуванні за законом спадкової частки померлого спадкоємця зазначеним у законі особам — онукам, дідусям, бабусям тощо в разі, коли спадкоємець помер до відкриття спадщини.

Заповідальний витка з (легат) — розпорядження спадкодавця в заповіті про надання майнової вигоди за рахунок спадкового майна третій особі — відказоодержувача.

Фідеїкоміс (доручення совісті) — доручення спадкодавця спадкоємцю виконати щось на користь третьої особи, зроблене без дотримання спеціальних формальностей.

Спадкування за системою парантел — закликання до спадкування групи кровних родичів, яка утворюється загальним пращуром та його низхідними. Перша парантела включає самого спадкодавця та його низхідних, друга — батьків спадкодавця та їх низхідних тощо. Застосовується в законодавстві низки країн центральноєвропейської системи приватного права.

Договір про спадщину — домовленість про призначення спадкоємця чи встановлення легату. Сторонами такого договору є спадкодавець та спадкоємець чи третя особа (українським цивільним законодавством не передбачений). Слід відрізняти від спадкового договору.

Спадковий договір — домовленість, за якою одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває права власності на майно відчужувача (глава 90 ЦК).

Спадкування за законом і за заповітомСпадкове право — сукупність цивільно-правових норм, що встановлюють порядок переходу прав та обов’язків померлої особи за правом спадкування.Власник, після смерті якого залишилось майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називаються спадкоємцями.Майно, що залишилось після смерті його власника, називається спадковим майном, або спадщиною. Слід зауважити, що спадщина складається з прав та обов’язків спадкодавця, тобто до складу спадщини входять і його борги (невиконані зобов’язання, неоплачені кредити тощо), якщо вони в нього були на день смерті. Спадкоємець має право приймати таку спадщину чи відмовитися від неї. Спадщина відкривається тільки після смерті громадян (фізичних осіб). Після ліквідації юридичних осіб спадкування не буває. Тому спадкодавцями можуть бути тільки громадяни, а спадкоємцями можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Спадкування між живими не буває.Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а оголошення його померлим набирає законної сили після відповідного рішення суду (ст. 525 ЦК України).Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме, — місцезнаходження майна чи основної його частини.Нормами цивільного права встановлюються дві підстави спадкування, за законом і за заповітом. Можливе одночасне спадкування і за заповітом, і за законом (наприклад, частина майна спадкодавцем заповідана, а інша частина успадковується за законом).Спадкоємство за законом має місце в тих випадках, коли:заповіту немає;заповіт визнано недійсним;спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовилися прийняти її.Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкоємця; день, коли набирає чинності рішення суду про оголошення особи померлою.Спадкодавцями як за законом, так і за заповітом можуть бути тільки громадяни, а не юридичні особи.Спадкоємцями можуть бути громадяни, юридичні особи та держава. Суб’єктивне право на спадщину у спадкоємців виникає в разі смерті спадкодавця або визнання його в установленому порядку померлим. До громадян як спадкоємців належать особи, які були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті за життя і народжені після його смерті. Громадяни та держава можуть бути спадкоємцями як за заповітом, так і за законом. Юридичні особи можуть бути спадкоємцями лише за заповітом. Спадкоємцями можуть бути також іноземні громадяни і особи без громадянства.Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден із спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави.Цивільне законодавство встановлює суворі обмеження щодо спадкоємців. Зокрема, усуваються від спадщини особи, які:навмисно позбавили життя спадкодавця чи кого-не-будь із спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя;батьки після дітей, відносно яких вони позбавлені батьківських прав і не були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини;батьки й повнолітні діти, котрі злісно ухилялися від виконання покладених на них відповідно до закону обов’язків з утримання спадкодавця, якщо ці обставини підтверджено в судовому порядку.Спадкоємці за законом призиваються до спадщини в порядку черги. Згідно з чинним законодавством в Україні встановлено дві черги спадкоємців. До першої черги належать:діти (в тому числі усиновлені);дружина та батьки (усиновлювачі) померлого;дитина померлого, яка народилася після його смерті;онуки і правнуки, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їхніх батьків, хто був би спадкоємцем.До другої черги належать:брати і сестри померлого;дід та бабка померлого як з боку батька, так і з боку матері.Окрім цього, до гурту спадкоємців за законом належать утриманці, тобто непрацездатні особи, що перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті (ст. 531 ЦК України).Цивільний кодекс України встановлює право на обов’язкову частку в спадщині неповнолітнім або непрацездатним дітям спадкодавця (в тому числі усиновленим), а також непрацездатній дружині, батькам (усиновлювачам) і утриманцям померлого, які успадковують, незалежно від змісту заповіту, щонайменше дві третини частки, яка належала б кожному з них у разі спадкоємства за законом. Під час визначення розміру обов’язкової частини враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку (ст. 535 ЦК України).Порядок укладання й посвідчення заповіту регламентується чинним законодавством, згідно з яким кожен дієздатний громадянин може особисто розпоряджатися своїм майном на випадок смерті. До заповіту Цивільний кодекс України встановлює відповідні вимоги.Оскільки заповіт — це не договір, а односторонній правочин, за яким права та обов’язки для інших осіб виникають за волевиявленням заповідача, то до заповіту встановлюються такі ж умови його дійсності, як до будь-якого договору, а саме:заповіт має бути складений тільки дієздатною особою;заповіт повинен бути складений у формі, що визначена законом;зміст заповіту має відповідати вимогам чинного законодавства.Заповіт повинен бути укладений в письмовій формі, де зазначаються місце й час його укладення. Заповіт має бути власноручно підписаним і нотаріально посвідченим. Якщо спадкодавець через фізичні вади не може власноручно підписати заповіт, то за його дорученням заповіт може бути підписано іншою особою, при цьому робиться помітка про причини, через які громадянин не зміг сам зробити підпис. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено. Заповіт повинен бути укладений так, щоби розпорядження спадкодавця не викликало непорозумінь чи спорів після відкриття спадщини.Після відкриття спадщини державна нотаріальна контора за місцем її відкриття чи за місцезнаходженням спадкового майна вживає заходів з охорони спадкового майна, коли це потрібно в інтересах держави, спадкоємців, відказоодержувачів або кредиторів (ст. 558 ЦК України).Спадкоємцям, які прийняли належну їм за заповітом чи за законом спадщину, державна нотаріальна контора за місцем відкриття спадщини видає свідоцтво про право на спадщину. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шестимісячного терміну від дня відкриття спадщини.

Ссылка на основную публикацию
2018