шпори право 1-24

1) Поняття господарського права системи і метод

У літературі метод рівного підпорядкування усіх суб’єктів господарювання суспільному господарському порядку розглядається як ключовий метод господарського права, здатний інтегрувати усі інші методи. При цьому суспільно-господарський порядок визначається як панівний у суспільстві уклад матеріального виробництва, заснований на положеннях Конституції України, нормах права, моральних принципах, ділових правилах і звичаях, схвалених вищою законодавчою владою у стратегічних економічних рішеннях, що забезпечує гармонізацію приватних і публічних інтересів, створює партнерські і добропорядні взаємовідносини у господарюванні.

Господарське право — це галузь права, норми якої регулюють відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності, повязаної із виготовленням та реалізацією продукції, виконанням робіт та наданням послуг для задоволення суспільних потреб та потреб окремих споживачів. Нормативною основою господарського права виступає господарське законодавство.

Як правило, галузь права, а також навчальний курс поділяють на загальну

та особливу частини, хоча це певною мірою є умовним поділом.

До загальної частини віднесено: поняття господарського права, його господарського права, його

форми, суб’єкти, їх майнові права, правове регулювання господарських

вщносин, народногосподарські програми, індикативне планування, їх

правова регламентація, планування господарської діяльності

підприємствами, правовий режим підприємницької діяльності, законодавство

про оподаткування, стимулювання державою розвитку виробництва та

господарського обігу, правові засоби розвитку конкуренції суб’єктів

господарської діяльності, правова регламентація господарських ризиків,

банкрутства, інформації та звітності в господарській діяльності, правові

основи господарських зобов’язань, господарських договорів,

відповідальності за їх порушення, зовнішньоекономічної діяльності,

захисту прав суб’єктів господарювання.

2) У системі джерел господарського права виокремлюються нормативні акти, що спеціально регулюють порядок зайняття підприємницькою діяльністю. До таких, зокрема, належать ГК України, Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ «Про господарські товариства» та інші.

Багато нормативно-правових актів не містять положень, що регулюють відносини в галузі саме господарського права. Наприклад, книга IV ЦК України містить норми спадкового права, що є класичним інститутом цивільного права. Проте спадкування частки засновника (учасника) господарського товариства здійснюється в порядку і за процедурою, що встановлюється, зокрема, означеною книгою ЦК України, що, у свою чергу, дозволяє у цьому разі відносити інститут спадкування до джерел господарського права. Виділення і поділ частки подружжя, що є спільною сумісною власністю, в господарському товаристві здійснюється за правилами, встановленими Цивільним кодексом та Сімейним кодексом України, отже, вони також є джерелами господарського права.Сукупність джерел господарського права формує їх систему із чітко визначеною організаційною структурою, взаємозумовленістю і взаємозалежністю нормативно-правових актів, упорядкованих за певною ієрархією.

3) поняття та ознаки господарської діяльності Ключовим поняттям господарського права є поняття господарської діяльності, яке ми знаходимо в різних нормативно-правових актах, зокрема:Законі України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність», у ст. 1 якого знаходимо таке визначення: «Господарська діяльність — будь-яка діяльність, в тому числі підприємницька, пов’язана з виробництвом і обміном матеріальних та нематеріальних благ, що виступають у формі товару»;Законі України від 28 грудня 1994 р. (діє в редакції Закону України від 22 травня 1997 р.) «Про оподаткування прибутку підприємств», у п. 1.32 ст. 1 дається дещо інше визначення: «Господарська діяльність — будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі якщо безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені і на користь першої особи». Проте в ч. 1 ст. З Господарського кодексу України, з урахуванням положень зазначених законів, закріплюється уніфіковане поняття господарської діяльності:

«Під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, та мають цінову визначеність».

У цьому визначенні можна виділити кілька ознак господарської діяльності. Насамперед саме слово «діяльність» означає систематичні дії членів суспільства, їхніх об’єднань, спрямовані та досягнення певного результату. Змістом цих дій є виготовлення та реалізація продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, а метою — задоволення суспільних потреб у відповідних благах, які повинні мати цінову визначеність, тобто функціонувати як товар. Особливістю господарської діяльності є також її суб’єкти — не будь-які особи, а лише ті з них, які, відповідно до вимог Господарського кодексу, визнаються суб’єктами господарювання. Діяльність таких осіб здійснюється не тільки в їх власних (приватних) інтересах (зазвичай з метою отримання прибутку від реалізації вироблених благ), айв інтересах суспільства (для задоволення певних суспільних потреб в продукції, роботах, послугах).

4) Види господарської діяльності 1) пошук (розвідка) корисних копалин;2) виробництво, ремонт вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра й швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду, торгівля вогнепальною зброєю та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 міліметра й швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду;

 

3) виробництво вибухових речовин і матеріалів (за переліком, який встановлює Кабінет Міністрів України). Нині чинним є перелік, визначений у постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку допущених до виробництва і реалізації вибухових речовин промислового виготовлення та таких, що виготовляються в умовах самого підприємства, що здійснює гірничі роботи» від 13.06.2000 № 941;

 

4) виробництво особливо небезпечних хімічних речовин (за переліком, який встановлює Кабінет Міністрів України). Тепер діє перелік, визначений у постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку особливо небезпечних хімічних речовин, виготовлення та реалізація яких підлягає ліцензуванню» від 17.08.1998 № 1287; 

5) видобування уранових руд;

 6) видобуток коштовних металів і коштовного каміння, коштовного каміння органогенного утворення, напівкоштовного каміння;

 7) виробництво коштовних металів і коштовного каміння, коштовного каміння органогенного утворення, напівкоштовного каміння;

 8) виготовлення виробів з коштовних металів і коштовного каміння, коштовного каміння органогенного утворення, напівкоштовного каміння, торгівля виробами з коштовних металів і коштовного каміння, коштовного каміння органогенного утворення, напівкоштовного каміння;

 9) виробництво лікарських засобів, оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами;

 10) виробництво ветеринарних медикаментів і препаратів, оптова, роздрібна торгівля ветеринарними медикаментами та препаратами;

 11) виробництво пестицидів та агрохімікатів, оптова, роздрібна торгівля пестицидами й агрохімікатами;

 12) виробництво спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозогінної та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони;

 13) розроблення, виготовлення спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного отримння інформації, торгівля спеціальними технічними засобами для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного отримання інформації;

 

5)принципи здійснення господарської діяльності 1. Забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб’єктів господарювання 2. Свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом 3. Вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України 4. Державне регулювання (оптимально обмежене) економічних процесів у зв’язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави 5. Захист національного товаровиробника6. Заборона незаконного (поза межами компетенції) втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини

6, поняття та основні напрями регулювання господарського права в україні

Одним з основних напрямів наукового забезпечення трансформаційних процесів в Україні, у тому числі у сфері правового регулювання економічних відносин, є методологічна обґрунтованість господарського права. Загальна характеристика правового регулювання економічних відносин у сфері функціонування народного господарства України, з урахуванням цілей реалізації державної політики ринкової трансформації економіки, переконливо доводить, що перспективним слід вважати розширення дії норм господарського права на базі послідовної товаризації економічних відносин. Окрім того, досвід законотворчості і реалії господарювання свідчать про те, що за сучасних умов неможливе врегулювання всього спектра господарських процесів цивільним законодавством з огляду на методологічну базу регулювання ним майнових відносин.У свою чергу, сутність господарського права визначається тими завданнями, які воно покликано вирішувати в суспільстві. Завданням господарського права є системне правове забезпечення господарської діяльності, що здійснюється на професійній основі. Таке забезпечення є однією з невід’ємних умов ефективного функціонування народного господарства держави, комерційного та некомерційного господарського обороту. На початку XX ст. підприємницькі об’єднання товариств були поширені не тільки в Західній Європі, Сполучених Штатах Америки, а й у Російській імперії. Зокрема, у період економічного піднесення в 1913 р. у Росії діяло понад 2 тисячі акціонерних компаній.З інтеграцією України до світового співтовариства особливої актуальності набуває проблема гармонізації національної нормативної бази стосовно правових систем інших країн. У цьому контексті важливе місце посідає питання уніфікації підходів до регулювання саме господарських відносин.Більшість країн континентальної Європи свого часу приймали Торгові (Комерційні) кодекси або статути. У Японії поряд із Цивільним і Торговим кодексами діє також Господарський кодекс. Господарське законодавство визнане офіційно в Німеччині, Польщі, Болгарії, наприклад, в Основному законі ФРН (ст. 74 п. 11) є визначення предмета господарського права. Це поняття визнається також у міжнародно-правових документах. У Радянському Союзі у 1919-1920-х роках (у зв’язку з політикою непу) також робилися спроби кодифікації правового регулювання господарської сфери.

7,Головна мета державного регулювання економіки ринок — це механізм, що сам налагоджується і встановлює рівновагу в економічній системи. Проте окремі періоди розвитку економіки можуть супроводжуватись високим рівнем безробіття і непомірною інфляцією. Найсильніше інфляція і безробіття впливають на рівень життя в період економічних криз, тому політику, спрямовану на макроекономічну стабілізацію, можна визначити як діяльність держави щодо утримання промислових циклів. Згідно із загальними рекомендаціями для проведення політики стабілізації необхідно збільшувати державні витрати і зменшувати податки, щоб стимулювати витрати приватного сектору в період великого безробіття і, відповідно, скорочувати державні витрати і підвищувати податки для того, щоб зменшити витрати приватного сектору в періоди інфляції.

Для реалізації складних економічних завдань держава використовує такі напрями діяльності:

фіскальна і грошова політика як сукупність заходів, спрямованих на регулювання економічних процесів у країні; соціальна політика і політика регулювання доходів як сукупність заходів з боку держави, спрямованих на захист окремих соціальних груп населення;зовнішньоекономічна політика як сукупність заходів, спрямованих на розвиток і регулювання торгових й інших відносин з іншими державами та міжнародними організаціями.Механізм реалізації функцій держави є різноманітним у просторі й часі функціонування економіки. Він якісно відрізняється в період становлення, формування ринкової економіки та в умовах функціонування сформованої, добре відрегульованої економіки.Головною метою державного регулювання економіки є забезпечення економічної і соціальної стабільності та зміцнення економічної безпеки держави. З цього випливають конкретні завдання, без виконання яких головної мети досягти не можна. Ці конкретні цілі, до яких належать також удосконалення галузевої та регіональної структури господарства, поліпшення стану довкілля та ін., нерозривно пов’язані з об’єктами державного регулювання економіки.Названі цілі хоч і неоднакові за значенням та масштабами, але перебувають у тісному взаємозв’язку. Частіше за все одну мету не можна поставити та досягти її незалежно від інших.

8. засоби державного регулювання економіки Серед основних засобів державного регулювання слід виділити законодавчі акти; прогнози розвитку національної економіки; цільові комплексні програми; ліміти; державні замовлення і державні контракти; державні інвестиції; державні і місцеві бюджети; бюджетні дотації, субсидії, субвенції; податки і податкові пільги, державні кредити; державні резерви; операції з державними цінними паперами на відкритому ринку; соціально-економічні нормативи; різні галузеві і загальнодержавні   норми  і   стандарти;   норми   амортизації,   в   тому   числі прискореної; система фіксованих, граничних і вільних цін; індексування цін; індексування грошових доходів населення і заощаджень; встановлення прожиткового мінімуму і мінімуму заробітної плати; встановляння єдиної тарифної системи; встановлення заробітної плати в державних установах, встановлення системи пенсій, допомоги, ліцензій, митні збори, податки; квоти; встановлення граничних рівнів рентабельності.Державне регулювання економіки спирається на систему державних інструментів (регуляторів). Залежно від їхньої природи всі державні інструменти можна поділити на три види: правові, адміністративні та економічні.до правових інструментів належать законодавчі та підзаконні документи, які регламентують основні напрями й правила економічної діяльності господарських суб’єктів та окремих громадян. Вони визначають як загальні умови цієї діяльності, так і допустимі винятки з цих умов, установлюють права та обов’язки юридичних і фізичних осіб, а також можливі санкції за їх порушення. Серед правових інструментів найбільший вплив на економіку справляють закони про власність, підприємництво, підприємство, інвестиційну та зовнішньоекономічну діяльність, банківську і страхову справу, податки й ціни про соціальний захист населення та ін. Правові регулятори визначають загальну межу державного втручання в економіку.Адміністративні інструменти — це укази, постанови та розпорядження виконавчих органів, які дозволяють, забороняють, обмежують чи нормують окремі види господарської діяльності. Наприклад, встановлення квот, ембарго, видання ліцензій, затвердження стандартів якості продукції, екологічних норм тощо.

9, поняття та порядок утворення субєкта господарвання Серед суб’єктів господарського права як учасників господарських відносин найважливішу групу складають суб’єкти господарювання. Не випадково в ч. 4 ст. 13 Конституції України наголошується про захист прав не лише всіх суб’єктів права власності, а й господарювання. Правове регулювання створення та діяльності суб’єктів господарювання в Україні здійснюється відповідно до норм Господарського, Цивільного кодексів та окремих законів України.Згідно з ч. 1 ст. 55 ГК України, суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Доктринально можна визначити такі ознаки суб’єктів господарювання, що у сукупності характеризують їх економічну сутність:

1) маючи організаційну єдність, самостійно беруть участь у господарському обороті як учасники господарських відносин. І лише в господарських відносинах вони є суб’єктами господарського права, що не забороняє їм вступати в інші відносини у сфері господарювання (цивільні, фінансові, адміністративні тощо);

2) безпосередньо здійснюють господарську діяльність, яка спрямована на задоволення загальносуспільних або інших потреб, що має цінову визначеність. Цим вони відрізняються від інших учасників господарських відносин, які здійснюють діяльність у межах ч. З ст. З ГК як негосподарюючі суб’єкти, у тому числі від органів державної влади та місцевого самоврядування, що наділені господарською компетенцією, і які не є згідно з ч. 1 ст. 8 ГК України суб’єктами господарювання;3) наділені господарською компетенцією (сукупністю господарських прав та обов’язків), яку реалізують при здійсненні господарської діяльності. У теорії господарського права ця ознака ще має визначення як господарська правосуб’єктність — визнання державою за певним суб’єктом господарських відносин можливості бути суб’єктом прав (мати і здійснювати господарські права та обов’язки, відповідати за їх належне виконання і мати юридичну можливість захищати свої права та законні інтереси від можливих порушень)1;4) наявність відокремленої майнової основи господарювання, необхідної для здійснення господарської діяльності. Залежно від форми майнової відокремленості речового права суб’єкт господарювання реалізує свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у законодавстві (ч. З ст. 55 ГК);5) факт легітимації суб’єкта господарювання, тобто державного підтвердження законності його входження в господарську сферу та зайняття господарською діяльністю. Легітимність існування суб’єкта господарювання передбачає необхідність дотримання певних правил утворення, державної реєстрації та офіційного визнання його існування, що в окремих випадках включає процедуру ліцензування та патентування певних видів діяльності;6) самостійна відповідальність за власні дії у сфері господарського обороту, що суб’єкти господарювання повинні здійснювати у межах правового господарського порядку (ч. 1 ст. 5 ГК).При цьому ч. 2 ст. 55 ГК України розрізняє такі категорії суб’єктів господарювання: 1) господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до ЦК, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

10, установчі документи суб’єкта господарвання Згідно зі ст. 57 ГК України установчими документами суб’єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб’єкта господарювання.Стосовно змісту установчих документів, вимоги до нього зазначаються у різних законах, зокрема ГК України, ЦК України, ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», ЗУ «Про господарські товариства», ЗУ «Про акціонерні товариства» тощо.За загальними правилами в установчих документах повинні бути зазначені найменування суб’єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.Згідно із ЗУ «Про господарські товариства» обов’язковим установчим документом для акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю є статут, для повного товариства та командитного товариства — установчий договір.У засновницькому договорі засновники зобов’язуються утворити суб’єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб’єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб’єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.Статут суб’єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб’єкта господарювання, а також інші відомості, пов’язані з особливостями організаційної форми суб’єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб’єктів у випадках, визначених законом.Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб’єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб’єктами відповідно до закону.На підставі засновницьких документів проводиться державна реєстрація суб’єктів господарювання, які набувають правосуб’єктності з моменту внесення про них відомостей до Державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ).Згідно з ч. 2 ст. 58 ГК України відкриття суб’єктом господарювання філій (відділень), представництв без створення юридичної особи не потребує їх державної реєстрації. Вони діють на підставі Положення про філію (відділення), яке затверджується власником (загальними зборами учасників товариства).Відомості про відокремлені підрозділи суб’єктів господарювання залучаються до її реєстраційної справи та включаються до Єдиного державного реєстру в порядку, визначеному ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».

11, державна реєстрація суб’єктів господарювання Суб’єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа — підприємець у порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (2003 р.).Ч. 2 ст. 58 ГК України зазначає, що відкриття суб’єктом господарювання філій (відділень), представництв без створення юридичної особи не потребує їх державної реєстрації.Відомості про відокремлені підрозділи суб’єктів господарювання залучаються до її реєстраційної справи та включаються до Єдиного державного реєстру в порядку, визначеному законом.Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців (далі — Єдиний державний реєстр) — автоматизована система збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців;Поняття державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців визначено у ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»: державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців — засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців включає, зокрема:- перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;- перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;- внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу -підприємця до Єдиного державного реєстру;- оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.Зміни до установчих документів юридичної особи, а також зміна прізвища та/або імені, та/або по батькові (далі — імені) або місця проживання фізичної особи — підприємця підлягають обов’язковій державній реєстрації шляхом внесення відповідних змін до записів Єдиного державного реєстру в порядку, встановленому цим Законом.Слід зауважити також, що ч. 5 ст. 4 Закону «Про державну реєстрацію…» встановлює, що «представництва, філії іноземних компаній в Україні підлягають акредитації на території України в порядку, встановленому законом «.Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи — підприємця.За проведення державної реєстрації справляється реєстраційний збір (ст. 10 Закону) у такому розмірі:— за проведення державної реєстрації юридичної особи — 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;— за проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця — 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;— за проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, державної реєстрації зміни імені або місця проживання фізичної особи — підприємця справляється реєстраційний збір у розмірі 30% реєстраційного збору, встановленого реєстраційного збору. за заміну свідоцтва про державну реєстрацію у зв’язку з його втратою або пошкодженням та за видачу дубліката оригіналу установчих документів, та змін до них, засвідчених державним реєстратором, справляється реєстраційний збір у розмірі 1 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.Документом, що підтверджує внесення реєстраційного збору, є копія квитанції, виданої банком, або копія платіжного доручення з відміткою банку.Державний реєстратор після внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації юридичної особи або фізичної особи — підприємця зобов’язаний сформувати реєстраційну справу. Свідоцтво про державну реєстрацію підписується державним реєстратором та засвідчується його печаткою.

12, припинення діяльності суб’єкта господарювання

Припинення діяльності суб’єкта господарювання — одне з юридичних понять господарського права. Це специфічна правова робота. До змісту поняття «припинення» входять юридичні підстави («умови»), акти та процесуально-правові дії щодо припинення діяльності суб’єкта господарювання як суб’єкта права. Ці підстави, акти та дії передбачені господарським законодавством. Загальні підстави і форми припинення діяльності суб’єктів господарювання усіх видів визначені Господарським кодексом (ст. 59). ГК (ст. 60) встановлює також загальний процесуальний (процедурний) порядок ліквідації суб’єкта господарювання. У разі банкрутства суб’єкта підприємництва відносини припинення регулюються Законом України від 14 травня 1992 р.(в редакції від ЗО червня 1999 р.) «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».Особливі підстави і форми припинення діяльності суб’єктів господарювання окремих видів встановлені також законами про цих суб’єктів (наприклад, статті 19—22 Закону України «Про господарські товариства», статті 87—98 Закону України «Про банки і банківську діяльність» тощо) та іншими нормативними актами (зокрема, про корпоратизацію, приватизацію тощо).Діяльність суб’єкта господарювання припиняється за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб-засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених ГК, — за рішенням суду.Припинення за юридичними підставами може бути двох видів: добровільним і примусовим.Юридичними підставами добровільного припинення підприємства є ініціатива власника підприємства або передбачені законом чи установчими документами обставини. Мотиви ініціативи підприємства (підприємця) закон не регулює. Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо.Види юридичних підстав примусового припинення суб’єкта господарювання визначені в законодавстві у вигляді примірного переліку (наприклад, ст. 19 Закону «Про господарські товариства»).Примусово діяльність суб’єкта господарювання припиняється:- по-перше, на підставі рішень суду (господарського суду) про визнання недійсними установчих документів суб’єкта господарювання (або невідповідність їх чинному законодавству)та акта (рішення засновника) про створення суб’єкта господарювання;по-друге, на підставі рішення суду (господарського суду) за поданням органів, що контролюють його діяльність, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства;по-третє, на підставі рішення суду (господарського суду) у разі несвоєчасного повідомлення ним про зміну свого місце знаходження (при зміні місцезнаходження суб’єкт господарю вання повинен в семиденний термін повідомити про це реєст руючий орган);по-четверте, на підставі рішення господарського суду про визнання суб’єкта господарювання банкрутом. Порядок такого припинення визначає Закон України «Про відновлення пла тоспроможності боржника або визнання його банкрутом».Частина 1 ст. 59 ГК передбачає дві правові форми припинення суб’єкта господарювання: реорганізацію і ліквідацію.Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого суб»єкта господарювання одного або більше нових підприємств як суб’єктів права. У разі реорганізації суб’єкта господарювання усі його права та обов’язки переходять до правонаступника і правонаступників). Законодавство визначає п’ять правових способів реорганізації суб’єкта господарювання: злиття, приєднання, поділ, виділення та перетворення. З юридичної точ-:<м зору ці способи розрізняються залежно від того, до якого суб'єкта права переходять всі майнові права та обов'язки підприємства, що реорганізується. Оскільки виділення не тягне припинення діяльності суб'єкта господарювання, ми його розглядати тут не будемо.Злиття двох і більше суб'єктів господарювання в одинозначає перехід прав і обов'язків кожного з них до суб'єктагосподарювання, що виник внаслідок правового акта злиття. Уцьому випадку виникає новий суб'єкт господарювання, аєкти господарювання, що злилися, припиняються.Приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого означає, що до останнього переходять права і обов'язки приєднаного суб'єкта господарювання.

13, Ліквідація суб’єктів господарюванняЛіквідацією визнається припинення юридичної особи без правонаступництва інших юридичних чи фізичних осіб. Загальні положення щодо ліквідації юридичних осіб закріплені в ЦК та ГК України. Відповідно до ст. 104 ЦК та ст. 59 ГК України ліквідація є однією із форм припинення діяльності суб’єкта господарювання. Особливий порядок ліквідаційної процедури передбачено законодавцем при провадженні справ про банкрутство — відповідно до положень Закону України від 14 травня 1992 р.Чинний ГК України містить термін «ліквідація суб’єкта господарювання» (ст. 60), але усе ж таки загальний порядок ліквідації зорієнтований на господарські організації — юридичні особи і не належить до ліквідації таких видів суб’єктів, як індивідуальні підприємці (фізичні особи)юридична особа може бути ліквідована у добровільному порядку на підставі рішення учасників (повне та командитне товариство), або органів управління юридичної особи, уповноважених на це установчими документами (загальних зборів акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, благодійних організацій, кооперативів), в тому числі у зв’язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також у інших випадках, передбачених установчими документами.Що ж до примусового порядку ліквідації юридичної особи, то підстави такої ліквідації встановлено ЦК України — визнання судом недійсною державну реєстрацію юридичних осіб через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути (ч. 1 ст. 110);- у випадку, коли у повному та командитному товаристві залишається один учасник і останній не перетворить таке товариство в інше господарське товариство, а також у разі виходу учасника з повного товариства, виключення одного з учасників товариства, смерті учасника товариства, ліквідації юридичної особи — учасника товариства або звернення кредитором одного з учасників стягнення на частину майна, пропорційну його частці у статутному фонді (ст. 132);- у разі вибуття всіх вкладників із командитного товариства, якщо учасники товариства не перетворять таке товариство у повне товариство — якщо вартість чистих активів товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю та акціонерного товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного фонду — невідповідність мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону;- неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону;- наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним місцезнаходженням.Стаття 59 ГК України визначає, що юридична особа ліквідується:- за ініціативою власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб — засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених законодавством України, — за рішенням суду:- у зв’язку із закінченням строку, на який вона створювалась, чи у разі досягнення мети, заради якої її було створено;- у разі визнання її в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом;- у разі скасування її державної реєстрації у випадках, передбачених законом.Організація також може бути ліквідована при невиконанні рішення про тимчасову заборону (призупинення), обмеження або припинення діяльності (наприклад, у разі порушення законодавства про охорону навколишнього середовища). При цьому ліквідація здійснюється після скасування в судовому порядку державної реєстрації суб’єкта підприємництва за позовом державного органу, який прийняв рішення про призупинення, обмеження, припинення діяльності суб’єкта.

14 громадянин у сфері господарюванн

1. Громадянин визнається суб’єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. 2. Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов’язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення. 3. Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність: безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється;

із залученням або без залучення найманої праці; самостійно або спільно з іншими особами. 4. Громадянин здійснює управління заснованим ним приватним підприємством безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом. У разі здійснення підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами або юридичними особами громадянин має права та обов’язки відповідно засновника та/або учасника господарського товариства, члена кооперативу тощо, або права і обов’язки, визначені укладеним за його участі договором про спільну діяльність без створення юридичної особи. 5. Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у статті 44 цього Кодексу. 6. Громадянин-підприємець зобов’язаний: у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності; повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах; додержуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов’язкової сертифікації продукції, встановлених законодавством; не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольно-конкурентного законодавства; вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства; своєчасно надавати податковим органам декларацію про майновий стан і доходи (податкову декларацію), інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов’язкових платежів; сплачувати податки та інші обов’язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом. 7. Громадянин-підприємець зобов’язаний додержуватися вимог, передбачених статтями 46 і 49 цього Кодексу, а також іншими законодавчими актами, і несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність за завдані ним шкоду і збитки.

15, Принципи підприємницької діяльності1. Підприємництво здійснюється на основі:вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальника і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення — н на продукцію та послуги відповідно до закону;вільного найму підприємцем працівників;комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.Значення принципів підприємницької діяльності полягає в їх здатності в інтегрованій формі відображати основні ідеї, закладені в правову норму, що сприяє і правильному застосуванню цих норм і усуненню прогалин у правовому регулюванні. Таким чином, принципи підвищують вплив правового регулювання та сприяють його стабілізації.Стаття, що коментується, деталізує зміст конституційного права громадян на підприємницьку діяльність, не заборонену законом.Свобода вибору виду підприємницької діяльності дістає вияв у праві підприємця, самостійно, без обмежень, приймати рішення щодо вибору тієї сфери підприємницької діяльності, яку він вважає найбільш привабливою для вкладення капіталу та реалізації власних підприємницьких здібностей. Обмеження цієї свободи стосуються лише деяких видів діяльності, підприємництво в яких заборонено згідно із законом, а також певного кола осіб, якім на законодавчому рівні теж заборонено підприємництво (див. коментар до ст. 43).Ще один принцип підприємницької діяльності визначає межі незалежності підприємницької ініціативи. Враховуючи творчий характер підприємницької діяльності, який дістає зияв у пошуку нових можливостей, орієнтації на нововведення, підприємець самостійно формує програму власної діяльності (стратегічні (перспективні), тактичні (середньострокові), поточні, оперативні та інші плани). їх реалізація передбачає залучення певних ресурсів матеріально-технічних, фінансових, трудових, сировинних тощо), які за вибором підприємця можуть бути як власними, так і запозиченими. Для залучення ресурсів, використання яких обмежено законом (земля, ліс, надра тощо), передбачається особливий порядок.Свобода вибору контрагентів (споживачів та постачальників) дозволяє підприємцю формувати оптимальне коло «бізнес-спілкування», яке, у свою чергу, надає можливості найбільшою мірою реалізувати мету діяльності.Вирішення питань кадрового забезпечення власної діяльності також віднесено до виключних прав підприємця. У межах цього права він самостійно визначає доцільність залучення найманих працівників, їх кількість, штатний розпис, функціональні обов’язки кожної категорії працівників. Загальні обмеження даного права пов’язані з обов’язком дотримання положень КЗпП щодо прав та гарантій працівникам.Досягненню мети підприємництва слугує й цінова політика підприємця. Свобода у визначенні ціни може бути обмежена лише у випадках, передбачених законом. Такі обмеження мають як прямий (встановлення державних (комунальних) фіксованих цін на окремі види продукції), так і непрямий (обмеження рентабельності, визначення граничних рівнів цін, зведення процедури обов’язкового декларування змін ціни) характер. Суттєвим фактором, що обмежує вільні ціни, є конкуренція.16 зобов’язання громадянина – підпри ємця Підприємницька діяльність громадянина може здійснюватися у різних варіантах:безпосередньо як підприємець або через приватне підприєм ство, що ним створюється (щоправда, в останньому випадку виникає питання: а хто ж є суб’єктом підприємництва (госпо дарювання) — приватне підприємство, створене громадяни ном, чи він сам? На нашу думку, громадянин, який є заснов ником створеного ним унітарного приватного підприємства, не є суб’єктом підприємництва, хоч і є згідно з ч. 1 ст. 2 ГК учасником відносин у сфері господарювання);із залученням або без залучення найманої праці (наприклад, громадянин може здійснювати управління заснованим ним при ватним підприємством безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом; так само він може залучати найману працю інших осіб (працівників приватного підприємства);

— самостійно або спільно з іншими особами. У разі здійснення підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами або юридичними особами громадянин має права та обов’язки відповідно:а) засновника та/або учасника господарського товариства;б) члена кооперативу тощо;в) або права і обов’язки, визначені укладеним за його участі договором про спільну діяльність без створення юридичної особи.Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у ст. 44 ГК.Здійснюючи підприємницьку діяльність, громадянин-підприємець зобов’язаний:у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцен зію на здійснення певних видів господарської діяльності;повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяль ності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;додержуватися прав і законних інтересів споживачів, за безпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов’язкової сертифі кації продукції, встановлених законодавством;

не допускати недобросовісної конкуренції, інших пору шень антимонопольно-конкурентного законодавства;вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи, інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов’язкових платежів; сплачувати податки та інші обов’язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом.Громадянин-підприємець зобов’язаний також додержуватися вимог, передбачених статтями 46 (щодо забезпечення соціальних гарантій найманих працівників) і 49 (не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати права і інтереси громадян тощо) ГК, а також іншими законодавчими актами, і несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність за завдані ним шкоду і збитки.Громадянин-підприємець може бути визнаний судом банкрутом відповідно до положень ГК та Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

17, 18 організаційна структура підприємства Види і організаційні форми підприємствЗалежно від передбачених законодавством форм власності в Україні можуть діяти такі види підприємств:•    приватне, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи);•    колективної власності;•    комунальне, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;•   державне, що діє на основі державної власності;•    засноване на змішаній формі власності (на основі об’єднання майна різних форм власності).В Україні можуть діяти також інші передбачені законом види підприємств., якщо у статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить щонайменше 10 %, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, у статутному фонді якого іноземна інвестиція становить 100 %, вважається іноземним.Залежно від способу утворення (заснування) і формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для цього майно, формує відповідно до закону статутний фонд, що не поділяється на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, якого призначає, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, корпоративних прав, у тому числі через органи, які вони створюють, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є підприємства кооперативні, створені у формі господарського товариства, а також інші, у тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.Особливості правового статусу унітарних і корпоративних підприємств встановлюються ГКУ, іншими законодавчими актами України.Підприємства залежно від чисельності працівників і річного обсягу валового доходу від реалізації продукції поділяються на малі, середні та великі.Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працівників за звітний (фінансовий) рік не перевищує п’ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей самий період не перевищує суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.Великими визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працівників за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей самий період перевищує суму, еквівалентну п’яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.Усі інші підприємства вважаються середніми.Якщо підприємство залежить від іншого підприємства, воно визнається дочірнім.Для підприємств певного виду та організаційних форм законами можуть встановлюватись особливості господарювання (ст. 63 ГКУ).

18,організаційна структура підприємства До основних принципів управління та формування організаційних структур управління слід віднести ще й такі принципи: ² принцип компетентності. Цей принцип означає, що формування систем управління має охоплювати всі сфери діяльності керованого об’єкта, тобто воно повинно охоплювати всі функції управління і всі стадії життєвого циклу виготовлення і експлуатації продукції, що випускається керованим об’єктом продукції та послуг, що надаються; ² принцип цілеспрямованості. Цей принцип означає, що формування системи управління має здійснюватися з урахуванням мети діяльності керованого об’єкта; ² принцип подільності. Цей принцип означає, що формована система управління та організаційна структура управління повинні мати властивість їх диференціації на складові елементи; ² принцип ієрархічності. Цей принцип означає, що організаційна структура в формованої системі управління повинна бути багаторівневою з делегуванням певних повноважень прийняття управлінських рішень відповідним структурним підрозділом формованої організаційної структури управління; ² принцип замкнутості циклу управління. Цей принцип означає, що в системі управління в цілому і в кожному структурному підрозділі її організаційної структури має реалізуватися повний управлінський цикл. Цей цикл складається з функції прогнозування, планування, організації виконання управлінських рішень, координації дій в керованому об’єкті. Він включає також регулювання в ньому всіх дій і процесів, активізацію виробничої діяльності, її стимулювання, облік, контроль і аналіз усіх виконуваних дій в керованому об’єкті; ² принцип безперервності. Цей принцип означає, що всі функції управління і прийняття управлінських рішень повинні виконуватися систематично і безперервно з урахуванням ситуацій, що складаються в керованому об’єкті; ² принцип науковості. Цей принцип означає, що формування систем управління та їх організаційних структур має здійснюватися на основі даних науки. Вони повинні перебувати в постійному розвитку з урахуванням використання передового досвіду і наукових досягнень у галузі управління; ² принцип відповідальності. Цей принцип означає, що при формуванні систем управління повинні бути чітко визначені їх функції кожним структурним підрозділом її організаційної структури та виконувані завдання кожним її працівником; ² принцип правильного підбору і розстановки кадрів. Цей принцип означає, що підбір і розстановка кадрів в організаційних структурах повинні проводитися з урахуванням професіоналізму кожного працівника з тим, щоб кожен працівник найбільш ефективно вирішував свої завдання; ² принцип ефективності.

19 унітарне корпоративне та дочірнє підприємство Господарський кодекс України (ст. 93) за ознакою форми власності, на базі якої функціонують підприємства, виділяє такий їх різновид, як підприємства колективної власності. До них належать:виробничий кооператив;колективне підприємство (в тому числі колективне сільськогосподарське підприємство);унітарне дочірнє підприємство, створене виробничим кооперативом чи колективним підприємством;унітарне підприємство, що створюється суб’єктами права колективної власності (споживчим товариством, релігійною організацією, громадською організацією та ін.).Особливості правового становища колективного сільського підприємства (КСП) визначаються Законом України від 14.02.1992 р.підприємство корпоративного типу;мінімальна кількість членів КСП законом не встановлюється, проте вживання множини щодо засновників і членів КСП (ст. З Закону) дозволяє визначити цю кількість — щонайменше дві особи;вимоги до членів КСП — фізичні особи (громадяни), які досягли 16-річного віку, беруть особисту трудову участь у господарській діяльності КСП і сплатили пай;установчий документ — статут; вимоги до змісту статуту КСП (ст. 4 Закону): найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності; порядок вступу до підприємства і припинення членства в ньому; принципи формування спільної власності та права членів КСП щодо неї; порядок розподілу прибутку, в тому числі отриманого від операцій із цінними паперами; загальні права та обов’язки членів підприємства; органи самоврядування (управління), порядок їх формування та компетенція; права та обов’язки підприємства і його членів щодо використання її охорони земель, водних та інших природних ресурсів, виробничо-господарської, фінансової і трудової діяльності; питання оплати та охорони праці, соціальні гарантії; умови і порядок реорганізації та ліквідації підприємства; можливість включення й інших положень, що не суперечать законодавству України;предмет діяльності — виробництво сільськогосподарської продукції та товарів;суперечливі положення Закону щодо правового титулу майна КСП (статті 7 і 9): об’єктами права колективної власності підприємства є земля, інші основні та оборотні засоби виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблена КСП продукція, одержані доходи, придбане на законних підставах майно, корпоративні права (частки у статутному фонді господарських товариств і міжгосподарських підприємств та об’єднань, учасником яких є КСП); проте, відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 7 Закону, «майно у підприємстві належить на праві спільної часткової власності його членам»; пай (як частка пайового фонду КСП) є власністю члена КСП і може успадковуватися відповідно до цивільного законодавства України та статуту підприємства (ч. 2 ст. 9 Закону);паю залежить від майнової та трудової участі членів КСП в його діяльності; щорічно члену КСП нараховується частина прибутку залежно від частки у пайовому фонді, яку за його бажанням може бути виплачено або зараховано у збільшення частки в пайовому фонді (ці відносини регулюються статутом підприємства);у разі виходу з підприємства його члени мають право та пай натурою, грішми або цінними паперами відповідно до розміру та структури пайового фонду або в іншій, за згодою сторін, формі;відсутність вимог до мінімального розміру майна КСП і його фондів (крім пайового, який є обов’язковим фондом); КСП самостійно визначає види, порядок формування та використання фондів і резервів;до пайового фонду манна членів підприємства включається вартість основних виробничих і оборотних фондів, створених за рахунок діяльності підприємства, цінні папери, акції, гроші та корпоративні права КСП в інших підприємствах та організаціях; уточнення складу і вартості пайового фонду майна членів підприємств, у тому числі реорганізованих, проводиться за методикою, що затверджується Кабінетом Міністрів України);органи управління КСП: 1) загальні збори членів КСП або збори уповноважених — вищий орган управління (затверджують статут підприємства, вносять до нього зміни та доповнення; вирішують питання про обрання правління, його голови та ревізійної комісії підприємства; приймають рішення про реорганізацію та ліквідацію підприємства, про його участь у господарських товариствах і господарських об’єднаннях; вирішують інші важливі питання діяльності підприємства); 2) правління (виконавчий орган);обов’язковість створення органів контролю (ревізійної комісії) законом не передбачається; такі органи створюються відповідно до положень статуту, рішення загальних зборів/зборів уповноважених, внутрішніх документів КСП;

20 загальна характеристика казенного підприємства Відповідно до ст. 76 ГК казенні підприємства створюються в галузях народного господарства, в яких: законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам; основним (понад 50%) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава; за умовами господарювання, не можлива вільна конкуренція товаровиробників або споживачів; переважаючим (понад 50%) є виробництво суспільне необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним; приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом. Казенні сільськогосподарські підприємства створюються здебільшого тоді, коли основним (понад 50%) споживачем продукції (робіт, послуг) є держава.

Казенне сільськогосподарське підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України, яке визначає обсяг і характер його (підприємства) основної діяльності, а також орган, до сфери управління якого воно входить1. Реорганізація і ліквідація такого підприємства провадяться відповідно до вимог ГК за рішенням органу, до компетенції якого належить створення цього підприємства. Порядок створення, реорганізації і ліквідації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств визначається гл. 6 ГК, Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та іншими законодавчими актом

21, види комунальних підприємств Унітарним є комунальне підприємство, не наділене правом власності на закріплене за ним майно. Майно такого підприємства є неподільним і не може бути розподілене на частки, паї. Не можуть мати часток, паїв у такому підприємстві і його працівники. Майно унітарного комунального підприємства використовується на підставі права господарського відання або на підставі права оперативного управління .Комунальним акціонерним товариством є товариство, що має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості. Акціонерне товариство несе відповідальність за зобов’язаннями лише майном товариства. Акціонери відповідають за зобов’язаннями товариства лише в межах належних їм акцій. Орган місцевого самоврядування може володіти 100 % акцій акціонерного товариства або лише їхньої частиною. Комунальним акціонерним товариством вважається товариство, в якому понад 50% акцій належить органу місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування можуть бути учасниками як відкритих, так і закритих акціонерних товариств .Комунальним товариством з обмеженою відповідальністю є товариство, що має статутний фонд, розподілений на частини, розмір яких визначається статутними документами. Учасники товариства несуть відповідальність за його зобов’язаннями в межах їхніх внесків до статутного фонду .у випадках, визначених статутними документами, учасники товариства з обмеженою відповідальністю, які не повністю виконали свої внески, відповідають за зобов’язаннями товариства в межах внесеної суми. Органи місцевого самоврядування можуть володіти статутним фондом товариства з обмеженою відповідальністю повністю або частково. Комунальним вважається товариство з обмеженою відповідальністю, якщо орган місцевого самоврядування володіє більше ніж 50 % його статутного фонду.Органам місцевого самоврядування забороняється бути учасниками товариств із додатковою відповідальністю, повних товариств, а також командитних товариств (товариств на довірі).У зв’язку із запровадженням комунальної власності територіальної громади запропоновано на загальнодержавному рівні проводити інвентаризацію її об’єктів та складати їхній єдиний реєстр .

22, господарські товариства Госпо́дарське товари́ствоюридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками.

Господарське товариство — об’єднання юридичних або фізичних осіб, господарська діяльність яких спрямована на отримання прибутку.До господарських товариств належать:Акціонерні товариства Товариства з обмеженою відповідальністю Товариства з додатковою відповідальністю Повні товариства Командитні товариства Установчим документом акціонерного товариства є його статут (положення). Він повинен містити відомості про: найменування товариства і його місцезнаходження; мету і предмет діяльності; розмір статутного капіталу; відомості про категорії акцій, що випускаються товариством, та їхню номінальну вартість і кількість; права акціонерів; органи управління і контролю, їх склад і компетенцію та порядок ухвалення ними рішень, а також інші відомості, передбачені законодавством. Товариство з додатковою відповідальністю — товариство, засноване однією або кількома особами, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких визначений його статутом. Учасники такого товариства солідарно несуть додаткову відповідальність за його зобов’язаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу. У разі визнання банкрутом одного із учасників, його борги розподіляються між іншими учасниками пропорційно їхнім часткам у статутному капіталі товариства. Повне товариство — господарське товариство, учасники якого відпо­відно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за його зобов’язаннями усім своїм майном. Це товариство створюється і діє на підставі засновницького договору, що підписується всіма його учасниками, якими можуть бути лише особи, зареєстровані як суб’єкти підприємництва. Управління господарською діяльністю повного товариства здійснюється за спільною згодою всіх його учасників. Учасник товариства не має права без згоди інших учасників здійснювати від свого імені та у своїх інтересах угоди, однорідні з цілями діяльності повного товариства. Командитне товариство — товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), також є один або декілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в господарській діяльності товариства. Командитне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору, що підписується усіма повними учасниками, якими можуть бути лише особи, зареєстровані як суб’єкти підприємництва.

23 Установчі документи господарських товариствДля ведення господарської діяльності та регламентації основних принципів і форм корпоративного управління в товариствах необхідною умовою є розроблення установчих документів. Акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі статуту, повне і командитне товариство — засновницького договору. Установчі документи товариства у випадках, передбачених чинним законодавством, погоджуються з Антимонопольним комітетом України.Установчі документи повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного (складеного) капіталу, порядок розподілу прибутків та збитків, склад та компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства. Відсутність зазначених відомостей в установчих документах є підставою для відмови у державній реєстрації товариства. До установчих документів можуть бути включені інші умови, що не суперечать законодавству України.Засновники (засновник) та учасники (учасник) товариства можуть самостійно змінювати установчий документ. Зміни, які сталися в установчих документах товариства і які вносяться до державного реєстру, підлягають державній реєстрації за тими ж правилами, що встановлені для державної реєстрації товариства. Товариство зобов’язане у п’ятиденний строк повідомити орган, що провів реєстрацію, про зміни, які сталися в установчих документах, для внесення необхідних змін до державного реєстру.Вимоги до змісту установчих документів:- у статуті товариства вказуються:- найменування юридичної особи;- органи управління товариством, їхня компетенція, порядок прийняття ними рішень;- порядок вступу до товариства та вихід з нього;- в установчому договорі товариства визначаються:- зобов’язання учасників створити товариство;- порядок їхньої спільної діяльності щодо його створення;- умови передачі товариству майна учасників.

24 24. Державна реєстрація господарського товариства. Здійснюється відповідно до Зак.України»Про господарські тов-ва».Виникнення госп.тов-ва поділяється на 2 етапи:1-й.Етап організації тов-ва визначає коло засновників чи учасників,розробляються і затверджуються установчі док тов-ва частково або цілком формується початковий капітал(якщо непередбачено законом)2-й Держ реєстрація.На цьому ктапі утворена засновниками чи учасниками тов-ва отримує статус юр. Особи і одночасно субєкта госп. Діяльноті що дає змогу йому здійснювати госп.ді-сть,бути учасником різноманітних правовідносин.Держ. реєстр проводиться відповідно до ст. 58 ГК України.Органами держ реєстрації є виконкоми міських,районних у місці рад нар.депутатів або районні в містах Києві та Севастополі держ.адміністрації за місцем знаходження госп.тов-ва.Для реєстрації подаються такі документи:—установчі док-ти:(для повного і командитного-засновницький договір,а для акціонерногоі тов-ва з додатковою відповідальністю-статут.)-рішення власників майна чи власника,-реєстраційна картка встановленого зразка,-док.що засвідчує внесення плати за держ.реєстрацію.,-док.що засвідчує сплату засновником внеску до статутного фонду субєкта госодарювання,-договора купівлі продажу оренди і т.д.,-свідоцтво про держ.реєстрацію юр.особи як засновникам госп.товариства.

25. Вкладами учасників та засновників господарського товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, а також інші майнові права кошти, в тому числі в іноземній валюті.Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах господарського товариства, якщо інше не передбачено законом. Забороняється використовувати для формування статутного (складеного) капіталу товариства бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу, векселі, майно державних (комунальних) підприємств, яке відповідно до закону (рішення органу місцевого самоврядування) не підлягає приватизації. Майно, що є предметом вкладу учасника чи засновника, має відповідати певним вимогам: бути власністю учасника (засновника); мати грошову оцінку; бути відчужуваним; належати до майна, яке може використовуватися для формування статутного фонду господарського товариства. під час відкриття поточного рахунка для формування статутного фонду господарського товариства подається:- заява про відкриття поточного рахунка, підписана уповноваженою засновниками (учасниками) особою;- один примірник оригіналу установчого документа або його копія, засвідчена нотаріально;- рішення засновників про визначення особи, якій надається право розпорядчого підпису під час проведення грошових операцій на цьому рахунку, у формі довіреності, засвідченої нотаріально. Сума вкладів засновників та учасників господарського товариства становить ста¬тутний фонд товариства. 2. Товариство має право змінювати (збільшувати або зменшувати) розмір статутного фонду в порядку, встановленому цим Кодексом та законом, прийнятим відповідно до нього. 3. Рішення товариства про зміни розміру статутного фонду набирає чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру. 4. У господарському товаристві створюються резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами, але не менш як двадцять п’ять відсотків статутного фонду, а також інші фонди, передбачені законодавством України або уста-новчими документами товариства. Розмір щорічних відрахувань до резервного (стра-хового) фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншим п’яти відсотків суми прибутку товариства. 5. Прибуток господарського товариства утворюється з надходжень від його госпо-дарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці.

26. Учасники господарського товариства — це суб’єкти господарювання, інші учасники господарських,які виступають засновниками (учасниками) товариства. Це можуть бути як юридичні особи, так і громадяни. Учасники господарського товариства — це суб’єкти господарювання, інші учасники господарських відносин (споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації), які виступають засновниками (учасниками) товариства. Це можуть бути як юридичні особи, так і громадяни. Частина 3 ст. 88 ГК покладає на учасників господарського товариства наступні обов’язки:додержуватися вимог установчих документів товариства, виконувати рішення його органів управління;вносити вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку та коштами (засобами), що передбачені установчими документами, відповідно до ГК та закону про господарські товариства;нести інші обов’язки, передбачені ГК, іншими законами та установчими документами товариства (наприклад, не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства (п.3 ч. 1ст. 117ЦК).

27. Управління діяльністю господарського товариства здійснюють його органи та по¬садові особи, склад і порядок обрання (призначення) яких визначається залежно від зиду товариства, а у визначених законом випадках — учасники товариства.

2.Посадовими особами товариства визнаються голова та члени виконавчого орга¬ну, голова ревізійної комісії (ревізор), а у разі створення ради товариства (спостереж¬ної ради) — голова і члени цієї ради. Обмеження щодо поєднання однією особою зазна¬чених посад встановлюються законом.3.Посадовими особами господарського товариства не можуть бути особи, службову або іншу діяльність яких визнано Конституцією України та законом несумісною з пере¬буванням на цих посадах, а також особи, яким перебування на відповідних посадах за¬боронено рішенням суду.4.Посадові особи відповідають за шкоду, заподіяну ними господарському товариству, в межах і порядку, передбачених законом та установчими документами товариства. лік і звітність господарських товариств здійснюються відповідно до ст. 19 ГКУ: первинний (оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї роботи, складання статистичної інформації, а також надання відповідно до вимог закону фінансової звітності та статистичної інформації про господарську діяльність товариства та інших нормативно-правових актів.Перевіряють фінансову діяльність товариства державні податкові органи, інші органи державної влади в межах визначених законом повноважень, а також ревізійна комісія (ревізор) господарського товариства та/або аудитори.Згідно зі ст. 90 ГКУ достовірність та повнота річного балансу і звітності господарського товариств у визначених законом випадках повинні бути підтверджені аудитором (аудиторською організацією).

28. Акціонерне товариство (AT) — це таке господарське товари¬ство, статутний фонд якого поділений на визначену кількість час¬ток рівної номінальної вартості, виражених в акціях, і яке несе від¬повідальність за своїми зобов язаннями усім своїм майном; акціо¬нери несуть ризик збитків, повязаних із діяльністю товариства, у межах вартості належних їм акцій. засновники — фізичні та/або юридичні особи; органи управління і контролю AT: вищий орган – загальні збори AT (вирішують питання стратегічного характеру); виконав¬чий орган — правління, дирекція чи директор; чисельність складу акціонерів (понад 50 осіб) обумовлює необхідність наявності в системі органів управління спеціального органу — спостережної/наглядової ради, яка виконує складні функ¬ції: організаційну, контрольну, захисну. Акціонерні товариства, до реформи 2009, були двох видів: відкрите акціонер¬не товариство і закрите акціонерне товариство зараз 2х типів публічне акціонерне товариство та приватне акціонерне товариство.

29. Товариство з обмеженою відповідальністю — це таке госпо¬дарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідаль¬ність за своїми зобовязаннями усім своїм майном; учасники, які пов¬ністю сплатили свої внески, несуть ризик збитків, повязаних із діяль¬ністю товариства, у межах вартості своїх внесків. мінімальний розмір статутного фонду – (визначається на розсуд членів, або) сума, еквівалентна 1 мінімальним заробітним платам за ставкою на момент ство¬рення товариства; наявність органів товариства, за допомогою яких здійсню¬ється управління справами товариства: вищий орган — збори учас¬ників, виконавчий орган — дирекція або одноособовий директор,контрольний — ревізійна комісія (ревізор);

30. Товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ) — це таке господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом, і яке несе відповідаль¬ність за своїми зобов язаннями усім власним майном, а у разі його недостатності — також майном учасників у визначеному установ-чими документами кратному розмірі до вкладу кожного з них. мінімальний розмір статутного фонду – (за рішенням членів товариства, або) сума, еквівалентна 1 мінімальним заробітним платам за ставкою, що діє на момент створення товариства (крім довірчих товариств, вимоги до розміру майнової бази яких встановлюються вищеназваним Декретом);наявність системи органів управління: збори учасників — ви¬щий орган, дирекція (колегіальний) або директор (одноособовий) — виконавчий орган, ревізійна комісія — контрольний орган;

31. Повне товариство — це таке господарське товариство, всі учасники якого від імені товариства спільно здійснюють підприємницьку діяльність і несуть додаткову відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном. установчий документ — засновницький договір; повна відповідальність товариства за власними зобов’язаннями. відсутність органів товариства, оскільки управління справами товариства здійснюється самими учасниками в порядку, визначеному засновницьким договором товариства; Фактичне припинення ним підприємницької діяльності від імені товариства не тягне «автоматичного» припинення ним участі в повному товаристві. Якщо повне товариство створене на невизначений строк, учасник вправі в будь-який момент вийти із товариства. Вихід здійснюється шляхом вчинення одностороннього правочину — подання заяви про вихід. У заяві визначається термін виходу, але він не може бути більш раннім, ніж через три місяці після подання такої заяви. Цей строк засновницьким договором може бути встановлений більш коротким або більш тривалим. Вимоги до форми заяви учасника про вихід із повного товариства непрямо випливають із ч. З ст. 29 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»та виявляються при тлумаченні висновком від наступного до попереднього правового явища.

32. Командитне товариство — це таке господарське товариство, в якому один або більше учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть по його боргах додаткову відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути поширене стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми внесками (вкладники). установчим документом є засновницький договір, а у разі наявності в товаристві лише одного повного учасника — установчим документом, відповідно до ЦК (ч. З ст. 134), є підписаний такою особою меморандум; Командитне товариство є договірним об’єднанням осіб, і тому засновницький договір є його єдиним засновницьким документом. Учасники самостійно визначають розмір статутного фонду, який зазначають у засновницькому договорі, оскільки законодавство не регламентує його мінімального розміру для цього виду товариств. Обов’язкова умова функціонування змішаного (командитного) товариства – здійснення управління тільки учасниками з повною відповідальністю (якщо у товаристві є тільки один учасник з повною відповідальністю, він управляє справами одноосібне).Командитне товариство, крім підстав, зазначених у статті 19 цього Закону, припиняється також у разі вибуття всіх учасників з повною відповідальністю.

Командитне товариство ліквідовується у разі вибуття усіх вкладників.Повні учасники командитного товариства у разі вибуття всіх вкладників мають право перетворити командитне товариство у повне товариство.Командитне товариство ліквідовується також на підставах,установлених законом.

33. 1. Припинення діяльності господарського товариства відбувається шляхом його ліквідації або реорганізації відповідно до статті 59 цього Кодексу.2. Ліквідація господарського товариства провадиться ліквідаційною комісією, призначеною його вищим органом, а у разі припинення діяльності товариства за рішенням суду — ліквідаційною комісією, сформованою відповідно до рішення суду.3. З дня утворення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження по управлінню справами господарського товариства. Ліквідаційна комісія у триденний строк з моменту її утворення публікує інформацію про ліквідацію господарського товариства і здійснює інші дії відповідно до вимог статей 58 — 61 цього Кодексу та інших законів.4. Розрахунки з кредиторами у разі ліквідації господарського товариства здійснюються відповідно до статті 61 цього Кодексу з урахуванням таких особливостей:кошти, що належать господарському товариству, у тому числі від продажу його майна у разі ліквідації, після розрахунків по оплаті праці осіб, які працюють на умовах найму, виконання зобов’язань перед бюджетом, банками, власниками облігацій, випущених товариством, та іншими кредиторами розподіляються між учасниками товариства в порядку і на умовах, передбачених цим Кодексом, законом про господарські товариства та установчими документами товариства, у шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію;майно, передане товариству його засновниками або учасниками у користування, повертається у натуральній формі без винагороди. У разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості товариства його кошти не підлягають розподілу між учасниками товариства до вирішення цього спору або до одержання кредиторами відповідних гарантій погашення заборгованості.5. Ліквідація господарського товариства вважається завершеною, а товариство таким, що припинило свою діяльність, з дня внесення запису про його ліквідацію до державного реєстру.

34. Згідно ст. 118 ГК України Об’єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань. Об’єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до ГК України та інших законів мають право утворювати об’єднання підприємств. В об’єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об’єднання підприємств, утворені на території інших держав. Обєднання підприємств є юр. Особою.Держ реєстрація обєднання підприємств здійснюється відповідно до ст. 58.ГКУ. Господарське об’єднання — об’єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об’єднали свою господарську діяльність. Господарські об’єднання діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками.Державне (комунальне) господарське об’єднання — об’єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств < інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об’єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування. Асоціація — договірне об’єднання, утворене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об’єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об’єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. Корпорацією визнається договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об’єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації. Консорціум — тимчасове статутне об’єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо). Концерном визнається статутне об’єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об’єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності.

35. Підприємства — учасники об’єднання підприємств зберігають статус юридичної особи незалежно від організаційно-правової форми об’єднання, і на них поширюються положення цього Кодексу та інших законів. Підприємство — учасник господарського об’єднання має право: добровільно вийти з об’єднання на умовах і в порядку, визначених установчим договором про його утворення чи статутом господарського об’єднання; бути членом інших об’єднань підприємств, якщо законом, засновницьким договором чи статутом господарського об’єднання не встановлено інше; одержувати від господарського об’єднання в установленому порядку інформацію, пов’язану з інтересами підприємства; одержувати частину прибутку від діяльності господарського об’єднання відповідно до його статуту. Підприємство може мати також інші права, передбачені засновницьким договором чи статутом господарського об’єднання відповідно до законодавства.—Підприємство, яке входить до складу державного або комунального господарського об’єднання, не має права без згоди об’єднання виходити з його складу, а також об’єднувати на добровільних засадах свою діяльність з іншими суб’єктами господарювання та приймати рішення про припинення своєї діяльності.— Рішення про утворення об’єднання підприємств (установчий договір) та статут об’єднання погоджуються з Антимонопольним комітетом України в порядку, встановленому законодавством.

36. Господарські об’єднання мають вищі органи управління (загальні збори учасників) та утворюють виконавчі органи, передбачені статутом господарського об’єднання. Вищий орган господарського об’єднання:затверджує статут господарського об’єднання та вносить зміни до нього;вирішує питання про прийняття в господарське об’єднання нових учасників та виключення учасників з його складу;утворює виконавчий орган господарського об’єднання відповідно до його статуту чи договору;вирішує фінансові та інші питання відповідно до установчих документів господарського об’єднання.- Виконавчий орган господарського об’єднання (колегіальний чи одноособовий) вирішує питання поточної діяльності, які відповідно до статуту або договору віднесені до його компетенції.- Управління державним (комунальним) господарським об’єднанням здійснюють правління об’єднання і генеральний директор об’єднання, який призначається на посаду та звільняється з посади органом, що прийняв рішення про утворення об’єднання. Склад правління визначається статутом об’єднання. Порядок управління державним (комунальним) господарським об’єднанням визначається статутом об’єднання відповідно до закону.Законом може бути передбачений інший порядок управління державним (комунальним) господарським об’єднанням в оборонно-промисловому комплексі.-Здійснення управління поточною діяльністю об’єднання підприємств може бути доручено адміністрації одного з підприємств (головного підприємства об’єднання) на умовах, передбачених установчими документами відповідного об’єднання.-Спори, що виникають між учасниками об’єднання, вирішуються в порядку, передбаченому статутом об’єднання, або в судовому порядку

37. Учасники об’єднання підприємств можуть вносити на умовах і в порядку, передбачених його установчими документами, майнові внески (вступні, членські, цільові тощо).-Майно передається об’єднанню його учасниками у господарське відання або в оперативне управління на основі установчого договору чи рішення про утворення об’єднання. Вартість майна об’єднання відображається у його балансі.-Господарське об’єднання має право утворювати за рішенням його вищого органу управління унітарні підприємства, філії, представництва, а також бути учасником (засновником) господарських товариств. Утворені господарським об’єднанням підприємства діють відповідно до положень цього Кодексу, інших законів та статуту підприємства, затвердженого об’єднанням.-Об’єднання підприємств не відповідає за зобов’язаннями його учасників, а підприємства-учасники не відповідають за зобов’язаннями об’єднання, якщо інше не передбачено установчим договором або статутом об’єднання.

38. Підприємства — учасники об’єднання можуть вийти з його складу із збереженням взаємних зобов’язань та укладених договорів з іншими суб’єктами господарювання.-Вихід підприємства із складу державного (комунального) господарського об’єднання здійснюється за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об’єднання.-Припинення об’єднання підприємств відбувається в результаті його реорганізації в інше об’єднання або ліквідації.-Реорганізація господарського об’єднання здійснюється за рішенням підприємств-учасників, а реорганізація державного (комунального) господарського об’єднання — за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об’єднання.-Ліквідація господарського об’єднання провадиться за рішенням підприємств-учасників, а ліквідація державного (комунального) об’єднання — за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об’єднання. Ліквідація об’єднання підприємств здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом щодо ліквідації підприємства. Майно, що залишилося після ліквідації об’єднання, розподіляється між учасниками згідно зі статутом об’єднання підприємств чи договором.

39. Асоційовані підприємства (господарські організації) — це група суб’єктів господарювання — юридичних осіб, пов’язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі в статутному капіталі та/або управлінні. Залежність між асоційованими підприємствами може бути простою і вирішальною.- Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо одне з них має можливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися відповідно до закону та/або установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю голосів.- Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо між підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в статутному капіталі та/або загальних зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокрема володіння контрольним пакетом акцій. Відносини вирішальної залежності можуть встановлюватися за умови отримання згоди відповідних органів Антимонопольного комітету України.-Про наявність простої та вирішальної залежності має бути зазначено у відомостях державної реєстрації залежного (дочірнього) підприємства та опубліковано відповідно до закону.-Холдингова компанія — публічне акціонерне товариство, яке володіє, користується, а також розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств (крім пакетів акцій, що перебувають у державній власності).-Якщо корпоративне підприємство через дії або бездіяльність холдингової компанії виявиться неплатоспроможним та визнається банкрутом, то холдингова компанія несе субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями корпоративного підприємства.-агальні засади функціонування холдингових компаній в Україні, в тому числі Державної керуючої холдингової компанії, а також особливості їх утворення, діяльності та ліквідації регулюються Законом України «Про холдингові компанії в Україні» та іншими нормативно-правовими актами.

40. Відповідно до ст. 93 ГКУ підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника або засновників. Виникнення підприємства колективної власності пов’язано з добровільним об’єднанням майна їх засновників для досягнення тих чи інших соціально-господарських цілей. Всі учасники колективного підприємства мають право вільного входження до підприємства і вільного виходу з нього та беруть обов’язкову трудову участь в його діяльності. До числа корпоративних належить підприємство колективної власності, утворене двома або більше засновниками за їх спільним рішенням, яке діє на основі об’єднання майна і трудової діяльності засновників (учасників) та їх спільного управління справами, на підставі корпоративних прав, у тому числі через органи, які ними створюються, за умови участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків.Підприємство колективної власності, створене одним засновником, який виділяє необхідне для цього майно, формує відповідно до закону статутний фонд, поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства, належить доунітарних підприємств.Законодавство до підприємств колективної власності відносить:(виробничі кооперативи;підприємства споживчої кооперації;підприємства громадських та релігійних організацій;інші підприємства, передбачені законом.) Порядок створення виробничого кооперативу, як і будь-якого іншого підприємства, визначається законодавством. При створенні виробничого кооперативу проводяться установчі збори, на яких приймається рішення про його створення, затверджується статут та призначаються органи управління кооперативу.Виробничий кооператив вважається створеним і набуває статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації, що відбувається відповідно до положень ГКУ та Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”. Для реєстрації виробничого кооперативу крім статуту та заяви, а також інших передбачених законом документів, обов’язково додається рішення про його створення. Таким актом може бути установчий договір або протокол установчих зборів засновників.Припинення діяльності виробничого кооперативу відбувається в загально визначеному законодавством порядку: шляхом реорганізації за рішенням загальних зборів членів кооперативу у порядку, визначеному статутом; шляхом ліквідації на загальних засадах ліквідації суб’єктів господарювання.

41. Членами виробничого кооперативу можуть бути громадяни, які досягли 16-річного віку, визнають статут кооперативу та дотримуються його вимог, беруть майнову та трудову участь у діяльності кооперативу.-Громадяни можуть бути одночасно членами виробничих кооперативів, а також членами кооперативів інших типів (споживчих, житлових тощо).-Вступ до виробничого кооперативу здійснюється на підставі письмової заяви громадянина. Член кооперативу робить вступний та пайовий внески в порядку, визначеному статутом виробничого кооперативу. Рішення правління (голови) кооперативу про прийняття у члени кооперативу підлягає затвердженню загальними зборами. Порядок прийняття такого рішення та його затвердження визначається статутом кооперативу.-Членство у виробничому кооперативі припиняється у разі:добровільного виходу з кооперативу;припинення трудової участі в діяльності кооперативу;виключення з кооперативу у випадках і в порядку, визначених статутом;незатвердження загальними зборами членів кооперативу рішення правління (голови) про прийняття до кооперативу;смерті члена кооперативу.-Порядок і майнові наслідки припинення членства у виробничому кооперативі визначаються цим Кодексом та статутом кооперативу.-Виключення з виробничого кооперативу (звільнення члена кооперативу з кооперативного підприємства) може бути оскаржено до суду.

42. Членами виробничого кооперативу можуть бути громадяни, які досягли 16-річного віку, визнають статут кооперативу та дотримуються його вимог, беруть майнову та трудову участь у діяльності кооперативу.-Громадяни можуть бути одночасно членами виробничих кооперативів, а також членами кооперативів інших типів (споживчих, житлових тощо).-Вступ до виробничого кооперативу здійснюється на підставі письмової заяви громадянина. Член кооперативу робить вступний та пайовий внески в порядку, визначеному статутом виробничого кооперативу. Рішення правління (голови) кооперативу про прийняття у члени кооперативу підлягає затвердженню загальними зборами. Порядок прийняття такого рішення та його затвердження визначається статутом кооперативу.-Членство у виробничому кооперативі припиняється у разі:добровільного виходу з кооперативу;припинення трудової участі в діяльності кооперативу;виключення з кооперативу у випадках і в порядку, визначених статутом;незатвердження загальними зборами членів кооперативу рішення правління (голови) про прийняття до кооперативу;смерті члена кооперативу.-Порядок і майнові наслідки припинення членства у виробничому кооперативі визначаються цим Кодексом та статутом кооперативу.-Виключення з виробничого кооперативу (звільнення члена кооперативу з кооперативного підприємства) може бути оскаржено до суду. Реєстрація виробничого кооперативу і набуття ним статусу юридичної особи відбуваю¬ться відповідно до положень ГК та Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців». Створення виробничого кооперативу, як і будь-якого іншого підприємства, належить до юридичних актів.У результаті цього акта виникає виробничий кооператив як субєкт господарювання.

43. Основними правами членів виробничого кооперативу є:участь в управлінні кооперативом, право голосу на загальних зборах членів кооперативу, право обирати і бути обраним в органи управління кооперативом;користування послугами кооперативу;одержання кооперативних виплат та частки доходу на пай;одержання достовірної та повної інформації про фінансово-господарську діяльність кооперативу;одержання паю у разі виходу з кооперативу в порядку і строки, визначені його статутом.-Основними обов’язками членів виробничого кооперативу є дотримання статуту та виконання рішень органів управління кооперативу.-Статутом виробничого кооперативу можуть передбачатися також інші права та обов’язки членів кооперативу. Членство у виробничому кооперативі припиняється у разі:а) добровільного виходу з кооперативу (при цьому член кооперативу, який виходить, не повинен мотивувати своє рішення про вихід, а кооператив не вправі створювати будь-які перешкоди такому виходу);б) припинення трудової участі в діяльності кооперативу. Трудова участь у діяльності кооперативу може бути припинена як з ініціативи члена кооперативу, так і з ініціативи виробничого кооперативу в особі його відповідних органів управління. Припинення трудової участі в діяльності виробничого кооперативу має відбуватись із дотриманням норм трудового права;в) виключення з кооперативу у випадках і в порядку, визначених статутом;г) передачі членом виробничого кооперативу свого паю іншому члену кооперативу або третій особі.

44. Майно виробничого кооперативу становить колективну власність кооперативу. Виробничий кооператив є власником будівель, споруд, майнових внесків його членів, виготовленої ним продукції, доходів, одержаних від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених законом.-Члени кооперативу можуть передавати як пайовий внесок право користування належною їм земельною ділянкою у порядку, визначеному земельним законодавством. За земельну ділянку, передану виробничому кооперативу в користування, з кооперативу може справлятися плата у розмірах, визначених загальними зборами членів кооперативу.-Для здійснення господарської та іншої діяльності виробничий кооператив за рахунок власного майна формує відповідні фонди.-Майно виробничого кооперативу відповідно до його статуту поділяється на пайовий і неподільний фонди. Неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесків і майна кооперативу (за винятком землі). Пайові внески членів кооперативу до нього не включаються. Порядок формування і розміри неподільного фонду встановлюються статутом.-Розміри пайових внесків до кооперативу встановлюються в рівних частинах та/або пропорційно очікуваній участі члена кооперативу в його господарській діяльності.-Фінансові ресурси виробничого кооперативу формуються за рахунок доходу від реалізації продукції (робіт, послуг), пайових та інших внесків членів кооперативу, кредитів та інших надходжень, не заборонених законодавством.

45. Управління виробничим кооперативом здійснюється на основі самоврядування, гласності, участі його членів у вирішенні питань діяльності кооперативу.-Вищим органом управління виробничого кооперативу є загальні збори членів кооперативу. До органів управління кооперативу належать правління (голова) кооперативу та ревізійна комісія (ревізор) кооперативу.-Статутом виробничого кооперативу може бути передбачено спостережну раду кооперативу. Члени ревізійної комісії (ревізор) кооперативу не можуть бути членами його правління. Загальні збори:вносять зміни до статуту кооперативу;обирають шляхом прямого таємного голосування голову кооперативу, членів правління кооперативу, членів ревізійної комісії (ревізора), членів спостережної ради кооперативу;затверджують напрями розвитку кооперативу;заслуховують звіти органів управління кооперативу про їх діяльність;визначають види і розміри фондів кооперативу, порядок їх формування та використання;затверджують правила внутрішнього розпорядку кооперативного підприємства, річний звіт і баланс кооперативу, порядок формування і розподілу доходу кооперативу, рішення правління (голови) кооперативу про прийняття нових членів;вирішують питання про входження кооперативного підприємства до об’єднань підприємств (кооперативів), участь кооперативу у заснуванні інших суб’єктів господарювання;приймають рішення про реорганізацію або ліквідацію кооперативу.-Загальні збори мають право приймати будь-які інші рішення, пов’язані зі статутною діяльністю виробничого кооперативу.-Загальні збори членів кооперативу проводяться щорічно після закінчення фінансового року. Загальні збори правомочні приймати рішення, якщо на них присутні більше половини членів виробничого кооперативу. Рішення з питань, зазначених у частині першій цієї статті, приймаються більшістю голосів загальної кількості членів кооперативу.

46. Правління виробничого кооперативу створюється у кооперативі, до складу якого входить не менше десяти членів.-Правління кооперативу:розробляє і вносить на затвердження загальних зборів напрями розвитку кооперативу;скликає загальні збори членів кооперативу і контролює виконання прийнятих ними рішень;вносить на затвердження загальних зборів рішення про прийняття до кооперативу нових членів та припинення членства;забезпечує збереження майна кооперативу;організовує проведення незалежних аудиторських перевірок діяльності кооперативу;вирішує питання навчання членів кооперативу, співробітництва з вітчизняними та іноземними організаціями;делегує виконавчому директору кооперативу право на прийняття відповідних рішень з питань компетенції правління, якщо це передбачено статутом кооперативу;вирішує інші питання діяльності кооперативу.- Правління очолює голова кооперативу, який обирається загальними зборами членів виробничого кооперативу. Функції голови кооперативу і порядок його відкликання визначаються статутом кооперативу.-Члени правління можуть обирати зі свого складу заступника голови та секретаря правління відповідно до статуту кооперативу.-Члени правління кооперативу працюють переважно на громадських засадах. У статуті кооперативу може бути передбачено винагороду за роботу членів правління.- функції та повноваження правління здійснюють загальні збори та голова кооперативу відповідно до статуту.

47. У разі якщо кількість членів виробничого кооперативу становить більш як п’ятдесят осіб, у кооперативі може утворюватися спостережна рада для контролю за діяльністю виконавчого директора кооперативного підприємства.-Спостережна рада обирається загальними зборами з числа членів кооперативу у складі трьох — п’яти осіб.Член спостережної ради не може бути членом правління чи ревізійної комісії.-Порядок обрання спостережної ради та її голови, а також порядок діяльності спостережної ради встановлюються статутом кооперативу. Правління виробничого кооперативу може наймати виконавчого директора для оперативного управління діяльністю підприємства. Виконавчий директор не може бути членом кооперативу. Виконавчий директор здійснює свою діяльність на умовах контракту, який укладає з ним правління кооперативу, та виконує функції відповідно до статуту. Виконавчий директор може сформувати виконавчу дирекцію, тим не менше, він несе персональну відповідальність за свою діяльність перед кооперативом. У разі відсутності у виробничому кооперативі посади виконавчого директора роботою кооперативу керує голова кооперативу. Спостережна рада обирається загальними зборами з числа членів кооперативу у складі 3-х—5-ти осіб.З метою контролю за фінансово-господарською діяльністю виробничого кооперативу обирається ревізійна комісія, а в кооперативі, до складу якого входить менше десяти членів, — ревізор.- Ревізійна комісія (ревізор) обирається загальними зборами з числа членів кооперативу відповідно до його статуту. Членами ревізійної комісії (ревізором) не можуть бути члени правління чи спостережної ради виробничого кооперативу.-Ревізійна комісія (ревізор) підзвітна загальним зборам членів виробничого кооперативу.

63Із дня прийняття судом постанови підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу; строк виконання всіх грошових зобов’язань банкрута та зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) вважається таким, що настав; припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій за всіма видами заборгованості банкрута; відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю; скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника; вимоги за зобов’язаннями, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури тощо. У ліквідаційному процесі формується ліквідаційна маса банкрута (ст. 26 Закону), проводяться інвентаризація та оцінка майна банкрута (ст. 29 Закону). Після цього ліквідатор розпочинає продаж цього майна, який оформляється договорами купівлі-продажу, що укладаються між ліквідатором та покупцем (ст. 30 Закону). Кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів. Якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кредиторів, він вважається таким, що не має боргів, і може продовжувати свою підприємницьку діяльність.

64У випадках, передбачених законом, суб’єкт підприємництва -боржник, його засновники (учасники), власник майна, а також інші особи несуть юридичну відповідальність за порушення вимог законодавства про банкрутство, зокрема: — фіктивне банкрутство; — приховування банкрутства; — умисне доведення до банкрутства. Звертаючись із заявою до господарського суду про порушення справи про банкрутство, боржник повинен вказати інформацію про суму вимог кредиторів за грошовими зобов’язаннями у розмірі, що ним не заперечується, розмір заборгованості з податків і зборів (обов’язкових платежів), а також про іншу заборгованість, зазначену в ст. 7 Закону. Умисним банкрутством визнається стійка неплатоспроможність суб’єкта підприємництва, викликана цілеспрямованими діями власника майна або посадової особи суб’єкта підприємництва, якщо це завдало істотної матеріальної шкоди інтересам держави, суспільства або інтересам кредиторів, що охороняються законом кримінальному законодавстві України. Кримінальна відповідальність за приховування стійкої фінансової неспроможності (ст. 220 КК), а також за фіктивне банкрутство (ст. 218 КК), доведення до банкрутства (ст. 219 КК), незаконні дії у разі банкрутства (ст. 221 КК) настає лише за наявності великої матеріальної шкоди, заподіяної кредиторам або державі, тобто такого, що у п’ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Так, відповідно до ст. 218 КК України фіктивним банкрутством вважається завідомо неправдиве офіційна заява громадянина — засновника або власника суб’єкта господарської діяльності, а також службової особи суб’єкта господарської діяльності, а так само громадянина — суб’єкта підприємницької діяльності про фінансову неспроможність виконання вимог з боку кредиторів і зобов’язань перед бюджетом.

Приховування стійкої фінансової неспроможності в ст. 220 КК України визначено як умисне приховування громадянином — засновником або власником суб’єкта господарської діяльності, а також посадовою особою суб’єкта господарської діяльності своєї стійкої фінансової неспроможності шляхом подання недостовірних відомостей.

65Власність в економічному розумінні — це економічне панування суб’єкта над об’єктом, що належить йому, використання суб’єктом цих об’єктів своєю владою й у власних інтересах.

Поняття права власності виникає в результаті правового врегулювання економічних відносин власності. Розрізняють право власності в об’єктивному розумінні та право власності в суб’єктивному розумінні. Право власності в об’єктивному розумінні — це сукупність правових норм, що регулюють економічні відносини власності. Право власності в суб’єктивному розумінні — це визначена і забезпечена об’єктивним правом сукупність повноважень власника, що забезпечує можливість використовувати належне йому майно своєю владою і у власних інтересах.

66За), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК та іншими законами. Щодо захисту права ГК (ст. 136) право господарського відання є речовим правом суб’єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом

господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Поява цієї правової категорії була зумовлена необхідністю розмежування права власності держави і права державного підприємства щодо виділеного йому майна. Право господарського відання було передбачено лише щодо державної власності.. Право оперативного управління — це засноване на праві власності іншої особи і наданому нею повноваженні право володіння, а також обмежені права користування і розпорядження майном в цілях і межах, встановлених власником.

Як і право господарського відання, право оперативного управління є похідним від права власності і більш обмежене порівняно з нимУ будь-якому випадку особа, в оперативному управлінні якої знаходиться майно, не має права розпоряджатися цим майном на свій розсуд, а може це робити лише в межах, встановлених власником.

68 Майновий стан суб’єкта господарювання визначається сукупністю належних йому майнових прав та зобов’язань, що відображаються в бухгалтерському обліку його господарської діяльності. Підприємства та інші суб’єкти господарювання здійснюють оперативний, статистичний і бухгалтерський облік майна. Оперативний облік спрямований на періодичний збір інформації, необхідної для поточної господарської діяльності. Ці відомості використовуються для прийняття тих чи інших оперативно-управлінських рішень. Статистичний облік передбачає систематичний збір певних натуральних чи грошових показників, які узагальнюються в обов’язковій статистичній звітності. Бухгалтерський облік-це суцільне, безперервне, взаємопов’язане, повне і об’єктивне відображення стану та руху всіх фінансових та матеріальних засобів підприємства на основі первинних документів про ту чи іншу господарську операцію.

69 Поняття ознаки та функції господарського договору.

Господарський договір це зафіксовані в спеціальному правовому документі напідставі угоди майновоорганізаційні зобов ‘язання учасників господарських відносин(сторін), спрямовані на обслуговування (забезпечення) їх господарської діяльності(господарських потреб) з врахуванням загальногосподарських (публічних) інтересів. Найчастіше сторонами в господарському договорі є

суб’єкти господарювання. — Регулятивна функція(здійснюється решулювання відносин між сторонами)- Координаційна функція(сторони господарського договору розробляють умовицього договору шляхои узгодження своїх позицій щодо змісту договору(з урахуваннямприписів закону))

70 класифікація договоріву сфері господарюванняЗа ознакою підстав виникнення договірних зобов’язань розрізняють: Плановані договори укладаються на підставі прийнятого державного замовлення у випадках, коли таке прийняття є обов’язковим для певних суб’єктів: державних підприємств, підприємств-мопополістів, підприємств, які функціонують переважно на базі державної власності чи контролюються державою; Регульовані договори укладаються вільно, на розсуд учасників господарських відносин. II. За ознакою взаємного становища сторін у договірних відносинах господарські договори поділяють на: вертикальні — укладаються між нерівноправними суб’єктами — органом господарського керівництва та підпорядкованим йому підприємством (певні умови договору є обов’язковим для підпорядкованої сторони і не можуть корегуватися навіть із застосуванням судової процедури (горизонтальні — укладаються між рівноправними суб’єктами; при цьому всі умови договору сторони погоджують між собою, а у разі виникнення спору можуть звернутися до суду. III. За строками дії розрізняють: довгострокові договори — укладаються на строк понад 5 років (наприклад, концесійні договори, договір оренди цілісного майнового комплексу підприємства); в таких договорах організаційні елементи переважають майнові; середньострокові договори — строком дії від 1 до 5 років (організаційні елементи в подібних договорах урівноважені з майновими; короткострокові договори — строком дії до 1 року; в цих договорах переважають майнові елементи; разові договори укладаються на одну господарську операцію, містять зазвичай лише майнові елементи.

71.загальний порядок укладання господарськ договорів Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. 2. Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. 3. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору. 4. За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, 5. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов’язана протягом двадцяти днів розглянути його, 6. У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій 7. Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов’язковим для сторін на підставі закону, 8. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

72 Порядок зміни та розірвання господарських договорів Зміна або розірвання господарського договору може здійснюватися у: 1) позасудовому порядку за згодою обох сторін, а в окремих випадках — в односторонньому порядку; 2) судовому порядку (за наявності достатніх підстав). Відповідно до ст. 188 ГК України сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. За чинним законодавством зміна та розірвання господарських договорів у односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або договором (ст. 188 ГК України). Можливість одностороннього розірвання договору (або відмови від договору) законом передбачена тільки для окремих різновидів договорів. Відповідно кожна зі сторін може скористатися такою можливістю незалежно від того, чи було щодо цього застереження в укладеному нею договорі (ч. З ст. 374 ГК України). Крім того, сторони можуть у самому договорі передбачити можливість його розірвання в односторонньому порядку (коли законом безпосередньо не передбачено таку можливість), однак тільки за умови відсутності прямої заборони щодо одностороннього розірвання даного різновиду договору (приміром, за ст. 291 ГК України не дозволяється одностороння відмова від договору оренди). Передбачене у договорі право на його розірвання в односторонньому порядку, відповідно до вимог принципу справедливості та чесної ділової практики, має належати обом сторонам, у протилежному випадку відповідна договірна умова є дискримінаційною за своєю природою.

73Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов’язань (ч. 1 ст. ISO ГК України). Умови господарського договору можуть належати до різних типів (видів). За критерієм обов’язковості (необов’язковості) розрізняють обов’язкові (повинні включатися до договору відповідно до вимог законодавства) та необов’язкові (включаються до договору за погодженням сторін). За ознакою впливу на юридичну силу договору та відповідності умов певному виду договору виділяють істотні умови, звичайні умови та випадкові умови. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї зі сторін повинна бути досягнута згода. Відповідно до ч. З ст. 180 ГК України істотними (тобто такими, які сторони зобов’язані погодити у будь-якому разі та включити у договір) є предмет, ціна та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов’язкових для сторін нормативних документів (державних стандартів, норм і правил, технічних умов та інших, зазначених у статті 15 ГК), а у разі їх відсутності — в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.

75Виконання договірного зобов’язання — це вчинення боржником на користь кредитора або третьої особи певних дій, що становлять предмет виконання договірного зобов’язання. Виходячи з того, що дії боржника є правомірними і спрямовані на припинення договірного зобов’язання, вони за своєю юридичною природою є правочинами. Отже, на них поширюються загальні правила щодо правочинів. Щоб виконання договірного зобов’язання призвело до припинення правовідносин між його сторонами, воно має відповідати певним загальним правилам, які називаються принципами виконання зобов’язань. Зобов’язання припиняється лише виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК).. Виконання зобов’язання вважається належним, якщо воно виконано належними суб ‘єктами, належним предметом і способом, у належному місці та в належний строк. Як правило, боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок, а кредитор — прийняти виконання особисто (ч. 1 ст. 527 ЦК). Предметом виконання договірного зобов ‘язання є конкретна річ, робота чи послуга або певна грошова сума, яку відповідно до змісту договору боржник повинен,

76.

77.

78.

79.

80. Поняття та значення товарних бірж порядок їх створення З огляду на основні вимоги Закону, а також положення ГК України й ГК України щодо організаційно-правової форми товарної біржі, можна зробити наступні висновки:

По-перше, біржа — це некомерційна організація, ЩО утворюється засновниками й членами для полегшення проведення комерційних операцій (для обслуговування потреб засновників і членів у купівлі-продажу).

По-друге, товарна біржа як некомерційна господарська організація, повинна створюватися у формі непідприємницького Товариства (ст.85 ГК України).

Така організаційно-правова форма товарної біржі вимагає відповідних змін на рівні спеціального законодавства — Закону, що дозволяють усунути наявні в законодавстві протиріччя й недоліки, а також привести норми Закону у відповідність із вимогами ГК України й ГК України.

81. Загальна характеристика договорів про передачу майна в користування 1. Договір найму (оренди)

На загальному рівні можливість передачі майна в найм (оренду) передбачена ЦК (глави 58-60) та іншими актами законодавства, що регулюють різновиди найму (див. закони України від 10 квітня 1992 р. «Про оренду державного та комунального майна» (в редакції Закону від 14 березня 1995 р.), від 16 грудня 1997 р. «Про фінансовий лізинг» (в редакції Закону від 11 грудня 2003 р.), від 6 жовтня 1998 р. «Про оренду землі» (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 р.) та інші).

Найм є найбільш загальним поняттям, що опосередковує передачу майна в користування. Інші форми такої передачі (оренда майна різних форм власності, лізинг тощо) відповідають ознакам найму, з урахуванням специфічних ознак, притаманних саме їм. Виходячи з цього, положення § 1 гл. 58 ЦК «Загальні положення про найм (оренду)» застосовуються в усіх випадках, якщо таке застосування не суперечить спеціальним положенням як, власне, ЦК, що регулюють різновиди найму (наприклад, положенням §§ 2-6; главам 59-60 тощо), так і спеціальних актів, зокрема, тих, що зазначені вище. Тобто, для визначення, які нормативні положення слід застосувати до відповідних відносин, слід визначити, чи існують документи, що на спеціальному рівні регулюють їх; у разі їх відсутності застосовуються загальні положення гл. 58 ЦК.

Поняття договору найму (оренди)

Згідно зі ст. 759 ЦК за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Характеристика договору найму (оренди)

1. За договором найму наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно. Згідно зі ст. 760 ЦК предметом договору найму (тобто, «майном») може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Проте законодавство не обмежується можливістю передання в найм лише речей: ч. 2 ст. 760 ЦК дозволяє передавати в найм майнові права.

82. Загальна характеристика договорів про викнання робіт Загальні правові норми, що регулюють відносини підряду, містяться в ЦК (гл. 61). Джерела спеціального правового регулювання договору підряду залежать від конкретного його виду. Наприклад, відносини будівельного підряду окрім ЦК додатково регулюються ГК (гл. 33), а також численними правилами та іншими документами; особливості відносин підряду з використанням державних коштів встановлюються Законом «Про здійснення державних закупівель»; операції з перероблення (оброблення, збагачення чи використання) давальницької сировини регулюються Законом України від 15 вересня 1995 р. «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» (в редакції Закону від 4 жовтня 2001 р.) тощо.

Поняття договору підряду

Згідно зі ст. 837 ЦК за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов’язується прийняти та оплати ти виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.

Характеристика договору підряду

1. Предметом договору підряду є робота, що виконується підрядником, а точніше — її результат. Поняття «робота» сформульоване в ст. 1 Закону «Про здійснення державних закупівель», за якою до робіт належить проектування, будівництво нових, розширення, реконструкція, капітальний ремонт та реставрація існуючих об’єктів і споруд виробничого і невиробничого призначення, роботи із нормування у будівництві, геологорозвідувальні роботи, технічне переоснащення діючих підприємств та супровідні роботам послуги, у тому числі геодезичні роботи, буріння, сейсмічні дослідження, аеро- і супутникова фотозйомка та інші послуги, які включаються до кошторисної вартості робіт, якщо вартість таких послуг не перевищує вартості самих робіт.

83. Загальна характеристика договорів на надання послуг Згідно зі ст. 901 ЦК за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Характеристика договору про надання послуг

1. Сторонами договору про надання послуг є замовник і виконавець. Замовником є особа, що зацікавлена в одержанні послуги відповідного роду, замовляє її надання на умовах, зазначених у договорі, контролює надання послуги і оплачує її. Ним може бути як юридична, так і фізична особа незалежно від наявності у неї статусу суб’єкта підприємницької діяльності. У разі, якщо надання послуги замовляє фізична особа для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника, такий замовник набуває статусу споживача із поширенням на нього законодавства про захист прав споживачів; інші особи, що замовляють надання послуг з іншою метою (не для особистого споживання), вважаються замовниками, проте не споживачами. Іншими словами, всі споживачі послуг є замовниками, проте не всі замовники є споживачами.

Виконавцем за загальними положеннями ЦК, як і замовником, може бути будь-яка юридична або фізична особа. Положення актів спеціального законодавства уточнюють його статус. Так, Закон «Про житлово-комунальні послуги» у ст. 1 під терміном «виконавець» розуміє суб’єкта господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальних послуг споживачу відповідно до умов договору. Закон «Про захист прав споживачів» та інші акти законодавства теж акцентують на наявності у виконавця статусу суб’єкта господарської (підприємницької) діяльності.

84. Загальна характеристика договорів про створення юридичнї особи Створення юридичних осіб шляхом об’єднання майна і спільної підприємницької діяльності їх засновників (учасників) в теорії вважається специфічним різновидом спільної діяльності, яка, щоправда, власне правовими нормами про спільну діяльність не регулюється. У деяких випадках створення юридичних осіб оформляється договорами, на які, незважаючи на наявність спільних рис із договором про спільну діяльність, відповідно не поширюються норми законодавства, що регулює спільну діяльність (гл. 77 ЦК України та інші нормативні акти). Ця теза знаходить підтвердження в п. 1 роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 вересня 1996 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств», відповідно до якого створення нового суб’єкта підприємницької діяльності та визначення його організаційно-правової форми регулюється не положеннями ЦК про спільну діяльність, а іншими актами законодавства. Тим більше, що ст. 1130 ЦК України чітко закріплює, що за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов’язуються спільно діяти без створення юридичної особи, тим самим виключаючи створення юридичної особи з кола випадків укладання договору про спільну діяльність.

На сьогодні правовою базою засновницьких договорів є ЦК України (ст. ст. 87, 120, 134), ГК України (ст. ст. 57, 82), а також Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ «Про господарські товариства». У цих нормативних актах можна знайти реквізити засновницьких договорів. Щодо порядку укладання, зміни, розірвання засновницьких договорів застосовуються загальні норми цивільного законодавства про угоди та зобов’язання.

Характеристика засновницького договору

Законодавство окремо не визначає поняття та ознаки засновницького договору, а також порядок його укладання, зміни та припинення. В теорії засновницький договір визначається як консенсуальний цивільно-правовий договір, що регулює відносини між засновниками у процесі створення та діяльності юридичної особи як суб’єкта підприємницької діяльності1. Проте ця загальна теза потребує суттєвого уточнення, що і робиться далі.

Відповідно до загального правила, що міститься у роз’ясненні Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств», засновницький договір укладається, якщо засновників підприємства два чи більше, і є рішенням про його створення.

Ця теза знаходить підтвердження у ГК України. Так, згідно із ч. 5 ст. 63 ГК України корпоративні підприємства, до яких належать «кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб», утворюються, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), яким і є засновницький договір.

Якщо буквально тлумачити це положення ГК, будь-яке корпоративне підприємство повинне мати засновницький договір. Проте аналіз положень як власне ГК України, так і спеціальних нормативних актів, присвячених відповідним організаційно-правовим формам юридичних осіб, ставить під сумнів незаперечність такого висновку. Так, наприклад, Закон України від 10 липня 2003 р. № 1087-ГУ «Про кооперацію» не передбачає підписання його засновниками засновницького договору, закріплюючи, що рішення про створення кооперативу приймається на його установчих зборах і оформляється протоколом; колективне сільськогосподарське підприємство, за однойменним Законом України від 14 лютого 1992 р. № 2114-ХП, діє винятково на підставі статуту. Тому положення ст. 63 ГК України слід розглядати як загальні, що застосовуються тоді, якщо відповідають положенням спеціальних нормативних актів (наприклад, до фермерських господарств, які, згідно зі ст. 8 Закону України від 19 червня 2003 р. № 973-ІУ «Про фермерське господарство» діють, зокрема, на підставі засновницького договору).

85. Правове регулювання зовнішньо-економічної діяльності підприємств Правовим регулюванням зовнішньоекономічної діяльності є владний вплив на суспільні відносини в сфері здійснення зовнішньоекономічної діяльності з метою їх упорядкування і приведення у відповідність з нормами права. Суспільні відносини виникають між міжнародними та національними органами регулювання зовнішньоекономічної діяльності; між національними органами регулювання зовнішньоекономічної діяльності; між національними органами регулювання зовнішньоекономічної діяльності та суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності; між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності.

Завданнями правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності є:

• регламентація суспільних відносин з метою захисту прав та інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності;

• створення єдиного правового простору для здійснення суб’єктами своїх прав та обов’язків;

• укріплення співпраці суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності — іноземних контрагентів, які належать до різних економічних, правових, соціальних та культурних систем.

Сферою правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності є всі види взаємопов’язаних відносин, які відрізняються своєю цілеспрямованістю, змістом та формою. При визначенні сфери правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності слід враховувати такі моменти:

• з юридичного боку, ці відносини не є однорідними за своїм характером: серед них є приватні і суспільні, внутрішні і зовнішні;

• з точки зору юридичної рівності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, правові відносини можуть складатися із цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних правових відносин.

86. Способи і механізми захисту прав та законних інтересів суб’єктів господарювання У процесі господарювання між підприємствами, організаціями, державними та іншими органами можуть виникати суперечності стосовно їх прав та обов’язків у господарських відносинах. Ринковий механізм, як і будь-яке складне явище, не може розвиватись без зіткнень та конфліктів.

Суперечності, які виникають між суб’єктами господарювання, називають господарськими спорами.

Саме дані спори є предметом розгляду та вирішення господарського або третейського судів.

Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб’єктами підприємницької діяльності.

Господарський суд, система і компетенція органів

Відповідно до закону «Про судоустрій України» в Україні Діють:

Вищий господарський суд України;

сім апеляційних спеціалізованих судів;

місцеві господарські суди Автономної Республіки Крим,

областей, міст Києва та Севастополя.

Вищий господарський суд:

1) розглядає в касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції, а також інші справи у випадках, визначених процесуальним законом;

2) веде та аналізує судову статистику, вивчає й узагальнює судову практику;

3) надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою . однакового застосування норм Конституції України та законів у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції;

4) здійснює інші повноваження, передбачені законом. Розгляд ?!- справ у вищому спеціалізованому суді здійснюється колегіально.

Апеляційні суди:

1) розглядають справи в апеляційному порядку відповідно до процесуального закону;

2) ведуть та аналізують судову статистику, вивчають і узагальнюють судову практику;

3) надають методичну допомогу у застосуванні законодавства місцевим судам;

4) здійснюють інші повноваження, передбачені законом, Апеляційний суд України розглядає справи, віднесені до його

підсудності, в апеляційному порядку відповідно до вимог процесуального закону.

Місцеві господарські суди Місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції усі справи, підвідомчі господарським судам.

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні,

розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з і: підстав, зазначених у законодавстві, крім:

• спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

• спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

87. ЦИВІЛЬНИЙ. Кримінальй адміністративний і нотаріальний захист прав і законних інтересів суб’єктів господарювання Проблема забезпечення захисту правий і законних інтересів суб’єктів підприємницької діяльність у час придбала особливу значимість у зв’язку з тим, що у ст. 42 українській конституції вперше закріплено декларація про підприємницьку діяльність, яка заборонена законом. На конституційному рівні закріплено зобов’язання держави щодо захисту конкуренції у підприємницькій роботи і неприпустимість підприємницької діяльності, спрямованої на монополізацію і несумлінну конкуренцію. Як свідчить нинішній практика, підприємці нерідко безпорадні перед незаконними діями державні органи, особливо органів в державній податковій служби й податкової поліції, митних, антимонопольних та інших контролюючих органів щотижня, і навіть органів місцевого самоврядування. Невміння чи небажання суб’єктів підприємницької діяльності захищати свої порушені права, їх пасивність негативно впливають з їхньої інтереси, і навіть на сферу підприємництва, сприяють недобросовісності й численним порушень державні органи. Однаково важливе значення має як реальне здійснення підприємцями своїх правий і продовжувати виконувати обов’язки, і забезпечення здійснення наданих законодавством можливостей щодо припинення порушень прав, поновлення, компенсації збитків, заподіяних їх порушенням.

Необхідною для підприємців є й правильний вибір оптимального засоби захисту порушеного права у певному ситуації, нібито Росія може реально проводити забезпечення стабільності й надійності їхнього економічного становища.

Для підприємців нерідко проблемою є правильний вибір, і ефективне користування та застосування передбачених законодавством засобів захисту — тих правових коштів, з допомогою яких можна запобігти, припинити, усунути порушення прав, вони відновлюються, і навіть компенсуються збитки, завдані їх порушенням. Щоб спонукати чи спонукати правопорушника припинити дії, що порушують право підприємця, чи запобігти такі дії, треба зазначити становище законодавства, що регулює різні засоби захисту, й уміти їх застосовувати. Отже, результати діяльності підприємців великою мірою залежить від своїх знання законодавство ще й вміння захистити своїх прав, забезпечити поновлення порушених правий і їх судову захист, вміння застосовувати всю сукупність засобів і заходів його захисту.

Актуальність захисту прав підприємців обумовлена і тих, хоч України на цілому створена достатня нормативна база підприємництва, проте вона забезпечує повною мірою поєднання свободи підприємництва і рівень конкуренції з належної захистом прав підприємців, і навіть інтересів товариства та держави. Слабкість та недосконалість правового захисту підприємництва, неврегульованість багатьох його аспектів, неузгодженість нормативних актів негативно впливають на ефективність підприємництва Україні. І це сприяє порушень у сфері підприємництва, зокрема незаконному заняттю підприємницької діяльності, зростанню економічної злочинності тощо. Такі запобігати негативним явищам, як зловживання монопольним становищем над ринком, ухиляння від сплати податків, криміналізація підприємницької діяльності з більшу частину пояснюються недосконалістю нормативно-правового режиму підприємництва.

Деякі з шести діючих охоронних правових коштів підприємницької діяльність у Україні, зокрема засоби захисту й відповідальності, недосконалі як і їх визначенні, і вказуванні підстав їх застосування і процедурі реалізації, у цілому знижує дієвість забезпечення підприємництва. І це зумовлює необхідність аналізу законодавства про охорону прав підприємців, зокрема визначення шляхів його вдосконалення. Часто права підприємців порушуються через незаконне втручання у їхня діяльність державні органи. Трапляються факти порушення особистих немайнових прав підприємців. Тому аналізу законодавства про кошти захисту аналогічних порушень присвячені окремі розділи праці. З огляду на, що пріоритетне у розвиток підприємницької діяльність у умовах початку ринкової економіки України має створення ефективних систем забезпечення доступу підприємців ринку та вільної, сумлінної конкуренції у підприємців.

88. Розгляд господарських спорів судами загальної юрисдикції Місцеві суди – це місцеві загальні суди, а також місцеві господарські та місцеві адміністративні суди. Вони є основною ланкою судової системи, оскільки розглядають переважну більшість справ, цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних. Ці суди є такими судовими органами, які найбільш наближені до населення. Місцеві суди є судами І інстанції, тобто вони розглядають і вирішують справу по суті.

У відповідності з принципом територіальності в кожній адміністративно – територіальній одиниці утворюється свій місцевий суд (загальні) – у районі, районі в місті, міський або міськрайонний суд, у кожному військовому гарнізоні – військовий суд гарнізону. В кожній області, а також АРК, м. Києві та Севастополі утворені апеляційні суди ( загальні ).

З урахуванням компетенції судів, специфіки розгляду і вирішення окремих категорій справ створюються спеціалізовані суди – господарські та адміністративні. В подальшому можуть створюватися й інші види спеціалізованих судів. Відповідно до Указу Президента України “ Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України” місцеві господарські суди утворені в областях, в АРК та м. Києві та Севастополі, тобто також з урахуванням принципу територіальності. Місцеві адміністративні суди передбачається створити у відповідних округах.

Апеляційні спеціалізовані суди – це апеляційні господарські та апеляційні адміністративні суди, перші утворені у відповідних округах, мережа яких затверджена вказаним Указом Президента.

Організація системи судів загальної юрисдикції характеризується такими основними ознаками:

— єдністю системи судів загальної юрисдикції, тобто єдністю принципів організації та діяльності, єдиним правовим статусом суддів, обов’язковими єдиними для всіх суддів правил судочинства, визначених законом; забезпеченням Верховним судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції; обов’язковістю виконання на території України судових рішень; єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності ( Державна судова адміністрація ); фінансуванням суду виключно з держбюджету України; вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.

— Побудовою судової системи за принципами територіальності та спеціалізації

— Стабільності судової системи. Суди утворюються Президентом України за поданням Міністра юстиції України, погодженим з Головою ВСУ чи головою відповідного вищого спеціалізованого суду.

ІІ. Конституцією України закріплено правило, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникли у державі. З цим конституційним положенням пов’язане поняття підвідомчості справ судам. Отже, підвідомчість – це коло справ, які характеризуються певними юридичними властивостями, в залежності від яких справа підлягає розгляду або загальними судами або спеціалізованими судами або іншими державними органами ( нотаріат, ДОРАЦС, третейський суд і т.п.; розмежування підвідомчості загальних судів та господарських судів). У кримінальному судочинстві не має поняття підвідомчості бо усі кримінальні справи розглядаються лише загальними ( територіальними) судами.

ІІІ. Місцеві суди ( основна судова ланка та І судова інстанція) – це суди району, району у місті, місцеві суди міст, міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів.

На ці суди припадає основне навантаження, оскільки вони розглядають абсолютну більшість цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних справ.

Місцеві суди підрозділяються на місцеві загальні та місцеві спеціалізовані суди. Зараз мова йтиме про місцеві загальні суди. Оскільки ці суди розташовані з урахуванням адміністративно – територіального устрою, то у назві місцевих судів використовується назва населеного пункту, в якому вони знаходяться. Місцеві суди є найбільш наближені до населення.

Місцеві суди постановляють рішення, які не можуть бути скасовані або змінені ним же.

Суддя місцевого суду здійснює:

1) правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом;

2) процесуальні дії й організаційні заходи з метою забезпечення розгляду справи;

3) контроль за своєчасним зверненням до виконання судових рішень, ухвалених під його головуванням і деякі інші повноваження.

Голова місцевого суду:



Страницы: 1 | 2 | Весь текст


Предыдущий:

Следующий: